Один невідомий філософ так сказав про гроші: “Дійсно, це найзагадковіший інструмент зі всіх винайдених людиною. Немає нічого простішого, як ним користуватися, і нічого складнішого, ніж зрозуміти, як він діє. Ніхто не може гарантувати, що ми управляємо ним, а не він нами”.

Розуміння дії будь-якої економічної категорії необхідно розпочинати з дослідження історії її розвитку. Але історію грошей неможливо відділити від історії банків, які є безпосередніми учасниками грошових відносин і в сучасному суспільстві займають одне з ключових місць.

1.1 Перші згадки про гроші та банки

Обмін продукту на продукт, без посередництва грошей, наражається на величезні перешкоди. Такий обмін може відбуватися тільки тоді, коли з двох осіб, що обмінюються, кожна потребує продуктів, що належать другій особі. І навіть цього мало – потрібно, щоб кожна з них потребувала саме стільки продукту другої особи, скільки остання виділяє для обміну. Очевидно, що випадки такого збігу взаємних потреб на відповідну кількість відповідних продуктів трапляються дуже рідко. До цих двох перешкод при обміні продукту на продукт додається третя, яка полягає в тому, що складно буває визначити вартість продуктів, котрі йдуть на обмін. Тут вже доводиться визначати цю вартість за допомогою вартості низки інших продуктів, які обмінюються на даний продукт.

Усі ці неминучі труднощі при обміні продукту на продукт і приводять до того, що за більш-менш розвинутого обміну об’єктивно виникають гроші. Тут вже той чи інший товар береться для обміну навіть тоді, коли він безпосередньо і не потрібний даній особі, але вона бере цей товар в надії, що його можна буде потім збути комусь іншому. Такий товар, збування якого найменше утруднене, і який усі через це з охотою приймають, і є грішми.

Перші згадки про появу грошей постійно будуть оновлюватися новими фактами археологічного походження і уточнюватись, доки існує інтерес людей до цієї проблеми. Тому виділяти конкретний час виникнення грошей на Землі було б недалекоглядним. Але можна стверджувати напевно, що гроші виникали на різних територіях у різні часи в безпосередній залежності від рівня розвитку цивілізації і, насамперед, торгівлі. Гроші з’явилися неминуче у процесі самого обміну на певному щаблі розвитку в усіх народів. Тобто обмін як такий, без якого-небудь порозуміння чи угод між людьми, викликав народження грошей.

У процесі обміну на певних територіях починали виокремлюватися такі товари, які для кожного народу в певний час були придатні для того, щоб стати грішми. Так, у народів, що жили, наприклад, з полювання, грішми, природньо, стають шкіри та хутра; з вирощування худоби – різноманітна худоба; у хліборобських народів – хліборобські продукти (пшениця, рис, овес і т.д.). Мало є таких речей, які би десь не були за гроші. У Новій Гвінеї в якості грошей використовували рабів, у Норвегії – сушену рибу, в Ефіопії – сіль. У Центральній Африці за гроші були різні тканини. У народів, що знаходилися на нижчому щаблі розвитку, грішми часто було намисто.

Посеред цього різноманіття грошових товарів деякі визначалися як особливо придатні для ролі грошей на широких територіях і на довгий час ставали ними. Найбільш виразним фактом є те, що такими міжнародними грішми ставали переважно різні прикраси. На широких просторах басейну Індійського океану аж до ХХ століття грішми були низки мушлів каурі. Це можна пояснити тим, що, коли кожний задовільняє свої первинні потреби власною працею, прикраси стають вагомим чинником торгівлі, а тому користуються великим попитом.

З часом люди зауважили, що найкраще виконувати функції грошей здатні різноманітні метали. Тому багато з них (залізо, олово, мідь, цинк) перебували на ринку як у формі товарних грошей, так і монет.

З посеред прикрас є одна група товарів, яка найбільш придатна для ролі міжнародних грошей, – це дорогоцінні метали. Адже ми спостерігаємо, що в цілому світі поступово, без угод і погоджень окремих народів і держав, грішми ставали шляхетні метали: золото і срібло. Між різноманітними товарами йшла, так би мовити, боротьба за існування в ролі грошей і переможцями з цієї боротьби вийшли золото й срібло.

Так сталось тому, що в силу своїх природних властивостей золото й срібло найбільш придатні до того, щоб бути грішми. Ці метали найкраще можуть виконувати функції грошей, основні з яких полягають у тому, що перш за все грішми вимірюють ціну товару, по-друге – гроші служать для здійснення різних умов договору по купівлі-продажу товарів і, по-третє – грішми виплачують борги. З виконуваних функцій випливає, що в грошах переховують майно, коли хочуть зберегти його без зміни ціни, і грішми надають позики. І саме в силу своїх природніх властивостей срібло і золото стали світовими грішми, бо найбільше для цього підходили.

Основною причиною перемоги золота і срібла над іншими товарами в боротьбі за право бути грішми є їхні властивості. Перш за все, ці метали, а в більшій мірі золото, придатні для вимірювання ціни товару: адже те, чим міряють ціну будь-якого товару, не повинно змінюватися у своїй величині. Звичайно, що ціна золота теж коливається в часовому вимірі, але в значно меншому діапазоні, ніж ціна інших товарів, і є більш стабільною. По-друге, у процесі використання золота у якості грошей воно не псується, не знищується, тобто довговічним. По-третє, шляхетні метали при потребі можна ділити на однаково рівні частини, які так само не втрачатимуть своєї вартості та не знищуватимуться. По-четверте, для потреб операцій з купівлі гроші повинні легко переміщатися. П’ятою властивістю переваги шляхетних металів у якості грошей є можливість без обмежень довго зберігати ціну майна, оскільки вони не псуються, не рвуться, не піддаються іншим впливам сил природи. Шостою властивістю золота є його однорідність, що найлегше дозволяє його ідентифікувати порівняно з іншими металами (зовнішній вигляд, дзвін, вага).

У зв’язку із перерахованими властивостями золото і срібло стали всесвітньо визнаними металами для виконання ролі грошей. Еволюційна концепція їхнього виникнення мала опонентів, які вважали, що гроші з’явилися на основі декретів чи інших актів держави (раціоналістична теорія), однак на сьогодні більшістю вчених визнано, що гроші виникли в результаті обміну. Але роль держави у цьому процесі – не остання. Саме держава визначала, які товари слід використовувати в якості грошей, з яких металів вони мали виконуватися і якої форми набувати. Яскравим свідченням регулюючої ролі держави є декрет Каноби про порядок грошового обігу в Ольвії (IV ст. до н. е.), де вказувалося, які саме гроші повинні використовуватися під час торгівлі на території держави.

Форму монети гроші теж набирають завдяки участі держави. Спочатку форма грошей була різноманітна. Так, у Мексиці це були зливки міді у вигляді літери “Т”; в Індокитаї грошима були товсті мідні прути; в Північній Америці – свинцеві кульки; в Африці – залізячки, схожі на підкову. В Ольвії використовувались гроші з бронзи у формі дельфінів та наконечників стріл. Але, кінець кінцем, запанувала форма кружка, для чого були певні підстави. Треба було, щоб справжня вага монети відповідала тій вазі, яка задекларована емітентом. Через це монеті треба було надати такої форми, при якій би вона найменше стиралась під час користування. А такою формою є саме кружок.

Так, перші монети, що відповідали основним описаним атрибутам, з’явилися у Лідії – на узбережжі Малої Азії у VII ст. до н. е. Наприкінці VII – на початку VI ст. до н. е. вже багато грецьких міст карбували свої монети. Для карбування використовувались золото, срібло і природній сплав цих металів, який називається електр. Його застосування пояснюється тим, що він існував у природньому вигляді в Лідії. Найбільш поширеними в обігу давньоукраїнських земель Північного Причорномор’я у VI – ІV ст. до н. е. були кізикіни – електрові монети м. Кізик з південного берега Мармурового моря. Маса монет – близько 16 г (32-52% золота). Окрім статера, були в обігу також 1/6 (гекта), 1/12 (гемігекта), 1/24 (місгемігекта) та 1/48 частини кізикіна. Зображення на монетах дуже різноманітні – риба, голова лева, собака, орел, а з іншого боку – втиснутий квадрат, розділений на четверо.

Гроші виникли як природній наслідок зростання товарного обміну, і грішми стали товари, які мали найбільш забезпечений збут. Але металеві гроші є самі продуктом нелегкої праці, крім того, їх пересилання також вимагає значних зусиль. Оскільки металеві гроші – дуже дорогий засіб обігу і суспільство змушене витрачати значну частину своєї праці на створення і утримання монет, виникла потреба їхнього здешевлення. Ще кращою ідеєю було створення таких грошей, які мали б умовний характер і не вимагали значних витрат на їхнє виготовлення. У цьому і полягав зміст паперових грошей, які повинні заступати в обігу металеві гроші. Таку ідею можна було вирішити виключно за участі держави, котра найбільше зацікавлена у зменшенні витрат на виробництво і регулювання грошового обігу.

Перші паперові гроші з’явилися в Китаї у VIII ст. Зроблені у формі чотирикутних пластинок, вони містили різноманітні знаки та печатки. Ці білети мали різну купівельну спроможність і під страхом смертної кари були обов’язкові до приймання.

З виникненням грошей виникає і кредит. Той, хто дає в позику гроші, називається кредитором, а сама дія позичання – кредитом.

Спочатку гроші давали в позику окремі особи, котрі з тої чи іншої причини мали вільні кошти. За це вони брали досить високу плату у вигляді процентів за кредит. Це – так звані лихварі, котрих добре знали в стародавньому світі і котрих усі дуже ненавиділи. З часом кредитними операціями почали займатися храми та торговельні доми. Дуже відомим був торговельний дім Ігібі, який існував у Вавілоні у VII ст. до н. е. Він видавав позики під заставу, здійснював платежі за рахунок клієнтів, брав участь у різноманітних угодах як вкладник чи посередник. Перші банки в сучасному розумінні цього слова виникали у Стародавній Греції і з неї поширилися на Єгипет часів правління Птолемеїв та Стародавній Рим.

1.2 Класифікація грошей

Щоб глибше вивчити і зрозуміти природу грошей, необхідно провести їх класифікацію, що дозволить всесторонньо розглянути різновидності грошей залежно від мети та завдань, задля яких вони використовуються. Гроші можна поділити за шістьма основними критеріями. Так, за територією обслуговування гроші бувають загальнодержавними, місцевими, відомчими, приватними та міжнародними.

Загальнодержавні – це гроші, що емітуються державою і обслуговують торгівлю в межах всієї країни. Основними умовами їхнього функціонування є монополія держави на випуск грошей, а також їхня відповідність потребам обігу. В Україні загальнодержавними грішми є гривня. У випадку відсутності державної монополії на емісію грошей або при порушенні потреб обігу (достатньої кількості, розмінності, забезпеченості) виникають гроші місцевих випусків.

Місцевими вважають гроші, які емітовані в межах окремих населенних територій (область, місто, селище) з метою забезпечення їхніх інтересів у справедливому обміні. Причинами порушення інтересів окремих населенних територій можуть бути: переповнення каналів обігу загальнодержавними емісіями, недостатність розмінності грошей, їхня незабезпеченість. Поява місцевих грошей завжди є індикатором погіршення економічного стану в країні, а також засобом захисту окремих територій від впливу інфляції. Прикладом випуску місцевих грошей на Україні був період визвольних змагань 1917-1920 рр. У ті часи практично всюди здійснювалися місцеві емісії (Броди, Золочів, Житомир, Одеса, Проскурів, Тернопіль і т. д.).

У випадках незбалансованого розвитку економіки під впливом війн чи інфляції окремі відомства з метою забезпечення своїх інтересів здійснюють власну емісію відомчих грошей. Умови їх виникнення є такими ж, як і для місцевих грошей, тільки їх обіг поширюється в межах одного відомства, хоча і на різних територіях. Найпоширенішими були грошові знаки всеукраїнських кооперативів (карбованці Всеукраїнського кооперативного банку (1924 р.), Українського народного кооперативного Банку, Українського кооперативного страхового союзу і т. д.).

У періоди поглиблення економічної кризи за невпевненості або відсутності захисту грошового обігу з боку місцевих територіальних органів ініціатива емітування грошей переходить в руки суб’єктів господарювання (підприємств, спілок, громад). Так виникають приватні гроші. Тобто, приватними вважають грошові знаки, які випускаються окремими підприємствами і організаціями для забезпечення власних розрахункових операцій. Такі гроші набували різних форм, номіналів і назв. Назвоутворюючими чинниками для них були, з одного боку, назви бланків бухгалтерських документів (квитанції, чеки, купони, квитки, розписки, грошові замітки), а з іншого – назва загальнодержавної грошової одиниці (корони, гривні, карбованці, злоті). Причому номінали здебільшого залежали від цін на продукцію даного підприємства. Приватні гроші найчастіше називають бонами. Яскравими прикладами таких бон є гроші кондитерської Людвіга Залевського у м. Львові (гелери, корони і пфеніги), сотики “Дністрової кухні”, гривні Зіньківської єврейської громади і розписки Дунаєвецького товариства гуртових закупок тощо. Випуск бон підприємств і організацій було відновлено у зв’язку з розпадом СРСР з метою захисту інтересів своїх працівників та для внутрішніх розрахунків з ними.

Міжнародні гроші служать насамперед для обслуговування міжнародної торгівлі. В якості міжнародних грошей можуть використовуватися гроші однієї з найбільш екномічно могутніх держав (США, Великої Британії, Японії) або гроші, створені на основі міжнародних союзів (валюта Європейського Співтовариства – євро). Міжнародними і світовими грішми найчастіше виступали благородні метали (золото, срібло).

За функціональним призначенням розрізняють гроші обігові, кредитні, ювілейні та пробні.

Обіговими є гроші, що призначені та повністю задовольняють усі вимоги обміну, мають найкращі властивості за конкретних умовах. Своєю чергою, із обігових грошей виділяють їх нижчі номінали, які називають розмінними грішми. Так, розмінними грішми у 1918-1919 рр. в Україні були шаги, які мали вигляд поштових марок з номіналами – 10, 20, 30, 40 і 50. Від 1996 р. розмінними грішми в Україні є копійки – 1, 2, 5, 10, 25, 50.

Еволюційний розвиток економіки, інтереси здешевлення витрат на виготовлення грошей, а також раціоналізація торговельних відносин приводять до виникнення кредитних грошей. Кредитні гроші – це засоби розрахунку в конкретно визначених умовах, коли контрагенти, які їх одержують, вірять в можливість використати їх як платіж у майбутньому. Спочатку ними були векселі, а згодом стали паперові гроші.

Ювілейні (пропам’ятні) гроші – це такі, що випускаються з метою увіковічення певних подій, відомих особистостей в історії. Першими ювілейними українськими монетами можна вважати срібляники і златники Володимира (Х-ХІ ст.), якими було задекларовано його правління і Київську Русь як християнську державу. Емітуючи ювілейні гроші, Національний банк створює додаткові джерела поповнення бюджету.

Пробні гроші призначені для наочного втілення запропонованих проектів перед завершальним узгодженням форми, матеріалу та дизайну майбутніх емісій.

Поділ грошей за формою відображає і супроводжував їх еволюцію впродовж тисячоліть. Як відомо, серед металевих грошей перемогу здобула кружкоподібна форма, яка меншою мірою зношується та є більш компактною. З виникненням паперових грошей відразу перемогла листоподібна форма. Ці дві форми домінують серед інших, які називають нестандартними.

За матеріалами виготовлення розрізняють металеві, паперові, пластикові, з інших матеріалів та без матеріального втілення.

Найчастіше для виробництва металевих грошей – монет використовувались золото, срібло, мідь, нікель, цинк, алюміній, залізо та сплави на їх основі. Їхнє виготовлення здійснювалось здебільшого двома способами – литтям і карбуванням.

Паперові гроші виготовлялись з паперу найкращої на свій час якості. Перші паперові гроші на українських землях з’явилися в обігу в другій половині XVIII ст. (австрійські та російські). Першими загальнодержавними паперовими українськими грішми був кредитовий білет номіналом 100 карбованців, який вийшов в обіг 1918 р.

Пластикові гроші є замінниками паперових грошей. В окремих країнах (Австралія, Румунія та ін.) почали замість паперових впроваджувати міцніші пластикові гроші.

Виготовлення грошей з інших матеріалів відповідає різним періодам еволюції грошей, коли здійснювався пошук товарів-замінників грошей (шкури тварин, сушена риба, мушлі каурі тощо).

Гроші без матеріального втілення виникли з появою депозитних грошей, які переміщаються по рахунках суб’єктів економічної діяльності в банках. Різновидом депозитних є електронні гроші, рух яких здійснюється автоматично з допомогою комп’ютерних систем за розпорядженням власників рахунків. Матеріальним носієм електронних грошей є пластикові картки – іменний документ, що видається банком власнику поточного рахунку.

Критерій поділу грошей за видом забезпеченості містить у своїй основі глибокий економічний зміст. У всі часи люди прагнули мати гроші, забезпечені дорогоцінними металами (золотом чи сріблом). Коли гроші були виготовлені саме із цих металів, їх називали ще повноцінними. Тобто, це були гроші, вартість вмісту дорогоцінного металу в яких дорівнювала їх міновій вартості. Але з раціоналізацією грошового обігу, пошуком способів здешевлення виготовлення грошових знаків з’явилися кредитні гроші, забезпечені дорогоцінними металами. Так, на території України були в обігу російські асигнації, які обмінювалися на срібну, а згодом на золоту монету. З початком Першої світової війни, такий обмін відразу припинився. Це було спричинене тим, що золота не вистачало, оскільки паперових грошей випустили більше, ніж в Росії було золотого запасу.

Іншим видом забезпечення грошей є майно. У період 1918-1920 рр. різноманітні місцеві, відомчі та приватні грошові знаки містили текст про забезпеченість даних емісій майном міста, спілки чи підприємства. Останні найчастіше забезпечували свої бони товарними запасами. Ідея випуску перших українських паперових грошей грунтувалася саме на забезпеченні їх майном УНР й державною монополією на цукор і борошно. Власне запаси цих товарів були у розпорядженні Української Центральної Ради. Але на майбутнє один карбованець мав містити 17,424 частки щирого золота.

Незабезпечені гроші – це кредитні гроші декларативного характеру, які мають перспективу бути забезпеченими внаслідок майбутніх подій. Після Другої світової війни практично усі країни відмовилися від забезпечення дорогоцінними металами. Однак на білетах Державного банку СРСР, які мали обіг на території України, було задекларовано, що дані білети забезпечуються золотом, дорогоцінними металами та іншими активами Державного банку (1961-1991 рр.).

Усі гроші також можна розподілити за відповідністю встановленим параметрам. Це означає, що гроші виготовлені у тій формі і з того матеріалу, які були задекларовані їх виробником. З розвитком та вдосконаленням технічної оснащеності виробництва грошей простежувалося зменшення діапазону відхилення виготовлених грошей від визначених технічних умов.

Однак у всі часи траплялися гроші, що не відповідали визначеним для них параметрам. Є дві основні причини їх виникнення: перша – фізичне зношення грошей у процесі обігу, а друга – недотримання умов технології або технічний брак сировини. Щодо першої причини, то вона може бути навмисною та ненавмисною. Навмисне порушення параметрів грошей здійснювалось найчастіше із монетами з дорогоцінних металів (обтинання, спилювання), а ненавмисне – унаслідок тривалого їх обігу або стихійних лих. Друга причина виникнення грошей, що не відповідають встановленим технічним умовам, породжує “хибодруки” – такі примірники монет чи банкнот, що є практично браком виробництва. Вони вилучаються з обігу банківськими установами і замінюються новими. Такі взірці є предметом колекціонування у цілому світі.

1.3 Умови виникнення і форми банківництва

Основними умовами виникнення банківництва у всі часи і у всіх народів були розвиток обміну, торгівлі, а також поділ праці. Безперечно, що банківництво виникло одночасно з виникненням грошей та видозмінювало свої форми у залежності від рівня розвитку цивілізації.

Спочатку позики могли надаватися в зерні, худобі чи сільськогосподарських інструментах. Люди бачили, що зерно дає плоди, тому почали вимагати повернення позики з певним надлишком. Худоба, яка позичалася, також приносила потомство, що давало змогу вимагати повернення його як процента. Відсотки за користування сільськогосподарськими інструментами платилися у вигляді продуктів, які були виготовлені чи вирощені за допомогою цих інструментів.

Коли грошима стали металеві зливки чи монети, у стягуванні процентів з’явилося певне протиріччя, адже нові гроші не приносили ніяких плодів. Але плата за кредит далі продовжувала існувати і стала основною ціллю роботи лихварів.

Лихварство було первинною формою банківництва і виникло тому, що одні особи мали в користуванні певні лишки грошей, а інші потребували їх для оплати своїх видатків. Лихварі стягували дуже високу плату за користування кредитом і не звертали увагу на фінансові можливості позичальника.

Негативне ставлення людей до лихварства породжене також прагматичним сприйняттям багатства, тобто здебільшого вважалось, що джерелом багатства є наявність грошей. І, зрозуміла річ, необхідність повернення людьми кредиту з “лихвою” викликала і супроводжувалася гнівом до лихварів. У стародавньому світі лихварі прирівнювалися до злодіїв та вбивць, а давні римляни казали, що лихвар – гірший за вбивцю.

Про існування лихварів ми довідуємся із клинописних табличок, знайдених у Стародавньому Вавилоні, де розповідається про значне розшарування населення у XXIV ст. до н. е., і зокрема про те, що в містах день у день зростало число “лихварів, злодіїв і вбивць”. Уже відтоді більш демократичні правителі встановлювали закони, які б захищали бідніші верстви населення. Так, давньовавилонський збірник законів царя Ур-Наму, котрий правив наприкінці ХХІІ ст. до н. е., проголошував заходи на забезпечення того, щоб “сирота не стала жертвою багатія, а щоб двогіновий чоловік не став жертвою чоловіка однієї мани” (гіна і мана – грошові одиниці у давньому Вавилоні, відповідно: менша та більша).

Вигідність лихварської діяльності, з одного боку, та негативне її сприйняття – з іншого стали основними причинами виникнення банківських установ. Вони грунтувалися на великій власності, мали більше можливостей у кредитуванні, були економічно незалежні, а також певною мірою захищені від упередженого ставлення суспільства. Першими такими установами були храми. Саме їм були притаманні властивості депозитних закладів. Це пояснюється великою довірою, якою користувалися культові споруди серед населення. Дешеві ресурси, якими володіли храмові банки, дозволяли надавати безвідсоткові або дуже дешеві довгострокові кредити. Зрозуміло, що доступ до таких кредитів був обмеженим, тобто скористатися ними могли лише можновладці.

Приватні банки виділяли позички для потреб торгівлі. Обслуговування торговельного капіталу – головна риса діяльності банківських установ у стародавньому світі. Відсоткові ставки за кредитами приватних банків коливалися у залежності від характеру і умови позичок. Так, за купецький кредит треба було сплачувати 12 % річних, якщо кредит було призначено як для торгівлі, так і купівлі товарів для власного споживання, то рівень відсотку зростав до 18 %, а в часах нестабільності і воєн – 24 % і вище.

За існування банківських установ не припиняли своєї діяльності лихварі, котрим не встановлювалося жодних обмежень як щодо відсотка за кредит, так і щодо умов його повернення. Але, оскільки доступ до банківського кредиту був обмеженим, люди йшли до лихварів. Боротьба з лихварством складала основний зміст внутрішньої історії Греції і Риму. Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великими, позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свій борг разом з відсотками, і не тільки все його майно переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі і ставав рабом свого кредитора. Це приводило до повстань, які завершувалися перемогою народу, причому лихварів виганяли з держави або карали, їхнє майно конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку стародавнього світу, адже по завершенні повстань лихварство поновлювалося у попередньому вигляді.

Розвиток банківництва у стародавньому світі мав стихійний характер і залежав від розвитку рівня торгівлі та ремесел, а також від стабільності і миру. У час воєн діяльність банківських установ згорталася, відсотки зростали, а видача нових кредитів припинялася. Бельгійський дослідник банківництва Стародавньої Греції Р. Вожет провів порівняльний аналіз рівня банківської діяльності з періодом середньовіччя. Так, в Стародавній Греції клієнтом банку був кожний 30-й житель, а в Барселоні – 15-й.

Розвиток банківництва стародавнього світу привертав увагу тогочасних вчених. Давньогрецький історик і письменник Ксенофонт, учень Сократа, у IV ст. до н. е. вважав, що міста повинні залучати кредит, щоб за його допомогою здійснювати інвестиції, які б приносили дохід. Можна, наприклад, закласти торговельну площу і вибудувати будинки, з яких був би дохід; можна також закупити кораблі і здавати їх в оренду, аналогічно можна мати вигоду із закуплених невільників. Згідно з калькуляцією Ксенофонта, річний дохід з винайму 1200 невільників (при доході з одного невільника 60 драхм) дозволив би закупівлю упродовж 5-6 років наступних 4800 невільників. Причому пропозиції Ксенофонта не залишились поза увагою у здійсненні реформ господарства у Стародавній Греції. Тобто, вже в античні часи у кредиті вбачали джерело інвестування, але здебільшого торговельних операцій або використання праці рабів.

З плином часу, в період великих географічних відкриттів та мандрівок, торгівля стала особливо прибутковим видом діяльності, що приносив значні багатства Європі. Конкуренція у сфері пропозиції грошей привела до розширення застосування банківського капіталу. Потроху банківські установи почали обслуговувати дії великих землевласників, спрямовані на створення мануфактурного виробництва. У кредиті виникала потреба як у багатих, так і в бідних. Однак, банківський кредит був доступний лише багатим і впливовим людям, які використовували його для того, щоб ще більше збагатитись. Для бідніших верств населення доступними були лише лихварські кредити із значно вищими процентами. Різницею у рівні відсотків за лихварським і банківським кредитом часто користувалися ті, кому було відкрито доступ до дешевших грошей. Такі випадки часто-густо траплялися від часів Стародавнього Риму, коли кошти, зібрані із підвладних земель в Малій Азії, перепозичалися по декілька разів римськими можновладцями. З метою усунення лихварського капіталу в конкурентній боротьбі банківські установи розпочали надавати кредит усім, хто його потребував, але з врахуванням кожної конкретної ситуації, яка є вирішальною при визначенні характеру кредиту.

Так, залежно від терміну використання кредит буває двох видів: короткостроковий і довгостроковий. З розвитком капіталізму в Європі спостерігалася відповідна спеціалізація банків. Банки короткострокового кредиту, або комерційні банки, кредитують на короткі терміни торговців і промисловців. Це відбувається наступним чином. Кожен банк є капіталістичною установою з великим капіталом, бо тільки за такої умови він може залучати додаткові кошти. А це, своєю чергою, є необхідним, оскільки тільки невелику частину кредиту банк видає за рахунок власного капіталу, а головним джерелом кредитування є залучений капітал, який надходить до банку.

Отже, комерційний банк для того, щоб стати кредитором, спочатку повинен стати боржником. Кожний банк здійснює прийом вкладів, оповіщаючи, що він буде від кожного приймати будь-які грошові суми у необмежених розмірах і бере на себе зобов’язання повертати їх вкладникові після певного строку або навіть на вимогу вкладника. За це банк обіцяє виплачувати своїм вкладникам певні проценти і бере на себе виконання їхніх грошових доручень — виплачувати за їх рахунок борги або приймати на їх рахунок виплати. Таким способом банк притягує до себе капітали від людей, котрі віддають перевагу тримати свої вільні грошові кошти в банку, аніж переховувати їх у себе вдома. Одержані суми банк розподіляє між особами, які мають потребу в грошах. Розміщення капіталу банк здійснює різними способами, які постійно розширюються і вдосконалюються. Банк кредитує під забезпечення тими чи іншими цінними паперами, дає позики під заставу товарів і т. д. Більшість цих кредитів видається коштом тих вкладів, які було доручено банкові іншими людьми на певний строк чи до вимоги. Тому на перший погляд може здатися трохи незрозумілим, яким чином банки можуть видавати у позики на певний час ті капітали, котрі передаються вкладниками до вимоги і можуть бути взяті назад у кожну хвилю. Адже ті грошові кошти, здавалося б, повинні знаходитися у скарбницях банку і нікому в позику не видаватися.

Водночас практика показує, що тільки невелика частина вкладів до вимоги забирається вкладниками щодня, а більшість капіталів залишається в скарбниці, завдяки чому банки розпоряджаються ними так само вільно, як і тими, що вкладено на певний строк. Комерційні банки таким чином забезпечують короткострокові позики (до одного року) здебільшого на потреби торгівлі та розширення промислового виробництва підприємствам, котрим бракує оборотних коштів для здійснення повного операційного циклу.

Для позик довгострокових – більше одного або на кілька десятків років – почали створювати кредитні установи, які отримали назву іпотечних банків. Іпотечною називається позика, при якій повернення грошей забезпечується заставленим нерухомим майном. Коли позику не буде повернено своєчасно, кредитор має право домагатися продажу заставленого майна і з вирученої суми отримати свій борг. Іпотечні банки добувають потрібні їм кредитні ресурси не залученням короткострокових вкладів, як це роблять комерційні банки, а через випуск особливих цінних паперів – заставних листів. Це – випущені банком документи, котрі дають право їх власникові щороку одержувати в іпотечному банку певні відсотки. Заставні листи вільно продаються, а купують їх ті, хто хоче забезпечити собі гарантований і стабільний щорічний прибуток. Такими заставними листами іпотечний банк кредитує тих осіб, котрі бажають отримати позику на довгий термін. Наприклад, коли якийсь власник будинку або земельної ділянки хоче отримати на довший строк у позику певну грошову суму, то він звертається за позикою до іпотечного банку. Банк, упевневшись, що майно, під заставу якого проситься позика, має певну цінність, видає позичальникові на певну суму заставні листи. Позичальник продає ці листи і таким чином отримує потрібні йому кошти, беручи на себе зобов’язання виплачувати банкові певні відсотки.

Крім того, існували інші фінансові установи, які акумулювали кошти населення і видавали позики. Саме таким чином виникли ощадні каси і кредитні спілки.

1.4 Особливості розвитку грошей і банківництва на українських землях в епоху античності

Історія грошового обігу та банківництва на українських землях відображає загальні закономірності виникнення і розвитку грошового господарства епохи античності, насамперед, стародавніх Греції і Риму. Однак, разом із загальними тенденціями, їй характерні свої особливості, зумовлені наступними обставинами:

- по-перше, виникнення перших грошей та початків банківництва відносять до міст-колоній у Північному Причорномор’ї, котрі були сформовані під впливом давньогрецької держави, а згодом потрапили під владу Риму;

- по-друге, на українських землях не було єдиного державного формування, яке б здійснювало єдину грошову політику та формувало умови для розвитку банківництва;

- по-третє, спостерігалися значні відмінності у розвитку південних і північних територій українських земель, що не сприяло забезпеченню стабільності грошового господарства.

Дані особливості пов’язані, насамперед, із геополітичними обставинами. Так, скіфи і кіммерійці, котрі заселяли південно-українські землі у IX-VIII ст. до н. е., досить успішно здійснювали торгівлю із грецькими містами-полісами. Яскравим тому підтвердженням є численні археологічні знахідки давньогрецьких предметів на території скіфських курганів. Але увагу грецьких купців щораз більше привертали території Північного Причорномор’я, де вони розпочали будувати тимчасові торговельні факторії. Найбільш інтенсивно процес колонізації відбувався у VIII ст. до н. е. Історії відомо 75 таких поселень на берегах Чорного моря. Найвідомішими з них на півдні України були Березань, Ольвія, Пантікапей, Тира, Тирітака, Німфей, Кіммерик, Херсонес, Феодосія. Ставши осередками торговельного обміну, ці міста-колонії швидко зростали і у VI - IV ст. до н. е. набули найбільшого розквіту. Найбільш потужними містами-державами були Ольвія, Херсонес і Боспор. Вони стали посередниками в торгівлі між греками і племенами, що вирощували сільськогосподарську продукцію у глибині українських степів. Розвиток обміну привів до потреби в грошах, в ролі яких використовувались давньогрецькі монети, серед яких першочергове значення мали малоазійські кізикіни. Зростання торгівлі та ремесла в українських містах, їхня незалежність сприяли формуванню у них автономних грошових систем. Власні гроші почали випускати Ольвія, Боспор, Німфей, Пантікапей, Херсонес. Відомості про функціонування грошового господарства у цих містах почали з’являтися у XIX ст.

Одним із перших дослідників грошового обігу Ольвії був А. С. Уваров (1828-1884), який прагнув поєднати антикварно-нумізматичний аналіз монет з виявленням особливостей грошового обігу. Так, наприклад, він намагався визначити номінали і вагову систему найдавніших монет, виготовлених технікою лиття, виділити серії, виготовлені за римським зразком, розподілити усі існуючі типи і види монет Північного Причорномор’я. Його напрацювання одразу не знайшли послідовників. Значно вагоміший внесок у дослідженні грошового господарства Ольвії зробив А. Л. Бертьє-Делагард (1842-1920). Він один із перших почав досліджувати складну монетну метрологію античного світу, розробив методику визначення ваги окремих номіналів і прослідкував зміни вагових норм та монетних систем давніх міст Північного Причорномор’я з метою з’ясування обставин господарського життя давніх міст.

Вагоме місце у дослідженні історії грошового обігу на півдні України в епоху античності належить філологу за освітою, учаснику археологічних експедицій, співробітнику Ермітажу – О. М. Зографу (1889-1942). Розпочавши свої дослідження у 20-х роках від публікацій нумізматичного та мистецтвознавчого характеру, згодом він поглибив свої пошуки і створив першу фундаментальну працю з історії грошового обігу на території Північного Причорномор’я, яка побачила світ 1951 р. О. М. Зограф вперше зробив спробу періодизації та класифікації давньоукраїнських монет епохи античності.

У період після Другої світової війни історії грошового обігу в Північному Причорномор’ї присвячують свої праці такі вчені, як В. А. Анохін та П. Й. Каришковський. Особливі здобутки у цьому напрямі досліджень належать Петру Йосиповичу Каришковському, який розвинув та поглибив періодизацію грошового обігу на південно-українських землях з урахуванням особливостей та відмінностей від класичної періодизації античного грошового обігу.

Основним критерієм періодизації історії грошей та банківництва є наявність тих чих інших монет, які в певні періоди виконували функцію грошей як міри вартості. Виділяють такі три основні етапи історії грошового обігу античної епохи:

1) період обігу кізикінів (з найдавнішого часу до третьої чверті IV ст. до н. е.);

2) період обігу золотих статерів Македонії та інших грецьких держав (від кінця IV ст. до н. е. до І ст. н. е.);

3) період обігу римських монет – денаріїв (від другої половини І ст. н. е. до III ст. н. е., тобто до початку кризи грошового господарства у Давньому Римі).

Водночас слід зважати на визнані особливості розвитку грошової системи південноукраїнських земель у той період, а саме: по-перше, основні функції грошей у Північному Причорномор’ї майже завжди виконувала не власна, а іноземна монета; по-друге, монети випускались не регулярно, а в міру необхідності, часом з великими перервами; по-третє, поруч з новими емісіями на грошовому ринку завжди були монети попередніх випусків.

Через ці особливості періодизація історії грошових систем на південноукраїнських землях не має чітко виокремлених у хронологічному плані етапів. Тобто, вона вважається умовною.

У ранній період функція вимірників вартості належала кізикінам. Про це свідчать археологічні знахідки та письмові джерела, на першому місці з яких стоїть ольвійський Декрет про грошовий обіг. З цього документа видно, що в 30-х рр. IV ст. до н. е. ольвіополіти намагались надати основні функції грошей срібній монеті власного карбування. Але, як свідчать подальші події, ці функції перейняли золоті статери Філіппа, Александра і Лісімаха. Цей період можна розподілити на етапи в залежності від рівня розвитку монетної справи та обігу. Так, перший період поділяють на два етапи:

1) архаїчний, що охоплює час обігу стріло- і дельфіноподібних грошових зливків із бронзи. Стрілоподібні гроші знаходились в обігу до початку V ст. до н. е., а дельфіноподібні – до початку IV ст. до н. е.;

2) пізньоархаїчний (класичний), який розпочинався литтям круглих повноцінних асів, після чого у першій половині IV ст. до н. е. відбувалося карбування різноманітних срібних і мідних монет.

Другий період історії грошей і банківництва на південноукраїнських землях називався елліністичним і характеризувався відносною стабільністю грошового обігу, коли карбувалося багато срібних монет, а мідні зберігали стійкість типів і стабільність ваги (III ст. до н. е. – І ст. н. е.). Цей період поділяють на три етапи:

1) ранньоелліністичний (перша половина III ст. до н. е.) – розквіт монетного мистецтва Українського Причорномор’я, особливо Ольвії;

2) етап кризи (друга половина III – перша половина II ст. до н. е.), яка виражалася у припиненні карбування срібних монет, зниженні монетної майстерності, а також зменшенні ваги розмінної монети. Цей процес супроводжувався також збільшенням типів розмінних монет та використанням їх надкарбування і перекарбування;

3) пізньоелліністичний етап (друга половина II ст. до н. е. – перша половина І ст. до н. е.). Даний етап пов’язаний із завоюванням Ольвії скіфами та пануванням понтійського царя Митридата VI Євпатора. До моменту опанування Ольвією розпочалося повне налагодження та стабілізація грошового господарства, однак це тривало недовго.

Після цього настав римський період у грошовому обігу Українського Причорномор’я. У цьому третьому періоді, який пов’язаний із розширенням економічних і політичних зв’язків Ольвії з Римською імперією, виділяють два основних етапи:

1) псевдоавтономний – час правління імператорів з династії Флавіїв та Антоніїв;

2) провінційний – епоха Северів.

Такий критерій виокремлення етапів розвитку грошових систем пов’язаний, насамперед, із достатністю письмових джерел про грошовий обіг та використання в основному нумізматичного матеріалу, який втілював у собі політику правлячих імператорів.

Проведена періодизація історії грошової системи українського Причорномор’я в епоху античності відображена у таблиці 1.4.1. Як видно з неї, між періодами не простежується чітких меж, окрім того, в обігу постійно перебували монети попередніх періодів, а пізніше використовувалися надкарбовані і перекарбовані екземпляри. З початком римського панування в Причорномор’ї розпочалося карбування монет з портретами римських імператорів (серія пізніх монет із зображенням Северів).

1. Таблиця 1.4.1.

Періодизація історії грошового обігу в Українському Причорномор’ї

(епоха античності)

Зограф О. М.	Каришковський П. Й.
Час обігу монет, виконаних технологією	Доелліністичний – час обігу електрових	Архаїчний
лиття (кінець VI – друга третина IV ст. до н. е.)	кізикінів (до середини IV ст. до н. е.)	Пізньоархаїчний або класичний
	Переделліністичний (друга половина IV ст. до н. е.)
Від початку карбування до	Елліністичний – час обігу золотих	Ранньоеліністичний (перша половина ІІІ ст. до н. е.)
гетського розгрому (кінець IV -	статерів (початок ІІІ ст. до н. е. –	Етап кризи (друга половина ІІІ – перша половина ІІ ст. до н. е.)
середина І ст. до н. е.)	середина І ст. н. е.)	Пізньоеліністичний (друга половина ІІ ст. до н. е. – перша
		половина І ст. до н. е.)
Після гетського розгрому (кінець І ст. до н. е. –	Передримський (третя чверть І ст. до н. е.)
перша третина ІІІ ст. н. е.)	Римський – час обігу римських	Псевдоавтономний (час Флавіїв та Антоніїв)
	монет (кінець І ст. н. е. – припинення емісії)	Провінційний (час Северів)

Основні особливості розвитку банківництва в Українському Причорномор’ї в епоху античності пов’язані з намаганнями міст захистити власний ринок і свою грошову систему від зовнішнього впливу сильніших грецьких, а згодом римських, правителів. Яскравим цьому прикладом є письмовий документ – Декрет про гроші, який є практично єдиним фактом такого характеру в цілому світі. Зміст цього декрету має багато різних тлумачень, що спричинено ушкодженнями чи втратами частин напису. І все ж таки чітка регламентація курсу іноземної монети до місцевої, а також відповідальність у вигляді штрафів за порушення правил обміну чи місця його здійснення, свідчать про жорстку монетарну політику ольвіополітів, відповідно до якої здійснювалися усі обмінні операції. Таким чином забезпечувався захист власного ринку від вивозу дорогоцінних металів та заохочувався експорт традиційних вітчизняних товарів – збіжжя, шкури, риби, воску, меду.

Висновки

2. Гроші виникли в результаті поділу праці, інтенсифікації розвитку ремесла і торгівлі. Це був наслідок еволюційного процесу, який не залежав від волі людей. Гроші існуватимуть доти, поки існуватиме потреба обміну.

3. Відчувши всі незручності бартерного обміну, людство геніально підійшло до виокремлення певного товару із загальної маси. Усі інші товари виражали в ньому свою вартість, а люди легко обмінювали на нього свої товари. Так на ринку з’явилися гроші.

4. Роль грошей у різні часи у різних народів виконували різні товари. Згодом завдяки своїм властивостям це місце посіли метали і серед них – золото і срібло. Для полегшення обміну їх замінили паперовими грішми.

5. Основними ознаками, за якими можна класифікувати гроші, є територія обслуговування, функціональне призначення, форма, матеріал виготовлення, забезпеченість і відповідність встановленим параметрам. Усі вони розкривають суть грошей та їхню еволюцію.

6. Первинною формою банківництва виступало лихварства. Лихварі – це люди, які надавали позики під високі проценти. У результаті цього багато неплатоспроможних позичальників перетворилися на рабів свого кредитора. Це спричиняло повстання проти лихварів та вигнання їх з країни. Банківськими операціями у стародавньому світі, крім лихварів, займалися храми, торговельні доми, приватні установи, які брали свій
початок у міняльних конторах. У добу античності кредити надавалися переважно на ведення торгівлі, заснування нових підприємств, оплату непередбачених видатків.

7. Основними особливостями грошового обігу на українських землях в античну епоху є наявність на ринку великої кількості іноземних (давньогрецьких і давньоримських) монет, відсутність єдиного емісійного центру та значні відмінності в розвитку господарства і торгівлі між північними і південними регіонами.

8. Осередки емісії грошей на українських землях в епоху античності знаходилися у містах Північного Причорномор’я. Випуск монет проводився під впливом держав і правителів, які в ті часи володіли нашими територіями.

Контрольні запитання і завдання

1. Що таке повноцінні гроші?

2. Чому золото і срібло стали основними монетарними металами?

3. Коли і чому виникли паперові гроші?

4. Як можна класифікувати гроші за функціональним призначенням?

5. Опишіть основні форми, через які у своєму розвитку пройшло банківництво.

6. Чим відрізняється діяльність комерційних та іпотечних банків?

7. Які основні етапи грошового обігу мали місце в Українському Причорномор’ї?

Література

1. Банківська енциклопедія / За ред. А. Мороза – К., 1993.

2. Гальчинський А. С. Теорія грошей. – К., 1998.

3. Енциклопедія українознавства / За ред. В. Кубійовича. – Т.2. – Л., 1993.

4. Єлізаветін Г. Гроші / Пер. з рос. – К., 1988.

5. Гроші та кредит: Підручник / За ред. проф. Б. С. Івасіва. – К., 1999.

6. Гроші та кредит: Підручник / За заг. ред. М. І. Савлука. – К., 2001.

7. Каришковський П.Й. З історії монетної справи та грошового обігу в Ольвії: ольвійські “аси” // Праці Одес. держ. ун-ту. Сер.: Іст. науки. – 1959. – Т.149. – Вип.7.

Тема 2. Гроші та банківництво у Стародавній Греції

У розвитку світової цивілізації особливе місце посідає давньогрецька культура. І хоча період існування цієї культури відносно невеликий, але й за цей час Стародавня Греція створила дивний сплав філософії, науки і мистецтва на базі демократичного суспільного управління.

У греків, на відміну від Стародавнього Сходу, не було централізованого управління, як не існувало єдиної Еллади (самоназва Греції) та єдиного народу. Від середини VIII ст. до н. е. почалось активне заснування окремих полісів, кожного зі своєю замкнутою фінансово-економічною системою. Міста-поліси то воювали між собою, то підписували мирні угоди, але торговельні, а потім і грошові зв’язки завжди залишалися.

Елліністична епоха на грецьких землях закінчилася в 146 р. до н.е., коли вони повністю перейшли під римське панування.

2.1. Виникнення та розвиток грошової системи

Про перші грецькі гроші стало відомо внаслідок досліджень наприкінці ХІХ ст. Г. Шліманом у 1822-1890 рр. найдавнішої грецької культури епохи бронзи – крито-мікенської (егейської) та англійським археологом А. Евансом крито-мінойської культури. Завдяки цим дослідженням було знайдено декілька тисяч глиняних табличок із записами, гирі, гроші, складські приміщення, печатки. Знайдені гроші мали незвичайну форму. Це зливки різної ваги (29-37 кг) із клеймом, що імітували волові шкури (XVIII – XV ст. до н. е.); напевно, ці зливки дорівнювали ціні одного бика.

На підмурів’ї крито-мікенської культури почали розвиватися самостійні міста-поліси. Між ними існували товарно-грошові відносини, які здійснювалися через храми і ринки при них. Найбільш відомим і могутнім містом-державою Стародавньої Греції стали Афіни. Описи, інвентарі та посилання на них, що збереглися, висвітлюють облік ресурсів та особливості економіки. Як еквівалент вартості товару попервах використовували найрізноманітніші предмети – мушлі, шкури тварин (або й самих тварин), метал у вигляді зливків, дроту чи брусків, сіль, перець тощо. Для обчислень на лічильній дошці використовували камінці, які з розвитком товарного обміну набули значення грошових одиниць. Замість камінців поступово почали застосовувати металічні жетони, що стало передумовою для появи монет.

Монетні гроші стали видатним винаходом Стародавньої Греції. Науковці вважають, що за своїм значенням у розвитку економіки він прирівнюється до винайдення писемності. Вагові металеві гроші з-поміж інших видів грошей були найбільш надійними. Та лише монети стали універсальним еквівалентом в обміні і вартісним вимірником у бухгалтерії. Для неї винахід грошей із “твердим курсом” означав поворот від натурального обліку до узагальнюючого вартісного. Вони дозволяють узагальнювати різнородні факти господарської діяльності, групувати облікові об’єкти та операції, одержувати системну економічну інформацію. Іншими словами, бухгалтер за сучасний аналітичний і синтетичний облік повинен бути вдячним Стародавній Греції та її банкірам.

Перші монети з’явилися у Лідії, на східному узбережжі Cередземного моря, на батьківщині легендарного Креза[1]. Там у VII ст. до н. е. з електру почали карбувати перші гроші. Їх появу більшість нумізматів пов’язують з царем Гігесом (685 - 652 рр. до н. е.). Перші лідійські статери важили від 13,93 до 14,29 г. Вони являли собою овальний (у формі бобу) шматочок металу. На монеті з одного боку відтискалося клеймо, яке гарантувало вагу і чистоту металу. Стародавні монети були повноцінними грошима, бо їхня вартість повинна була підтверджуватися вартістю металу і його вагою. Вже через 200 років, до кінця ІV ст. до н. е. кожне грецьке місто карбувало свою монету.

Завдяки виникненню грошового обігу натуральне господарство поступово набувало рис товарного. Набирала сили торгівля, передусім посередницька. Держава регулювала торгівлю в цілому, встановлювала правила продаж і ціни на товари першої необхідності. Держава також контролювала ринки; перевіряла відповідність мір і ваг установленим.

Гроші у Стародавній Греції обожнювали. Там, де збиралися афінські філософи, у Строкатому портику на агорі в Афінах, крім статуї Гермеса височіла статуя богині миру Ейрени із хлопчиком Плутосом як символом нерозривного зв’язку Світу з Багатством.

Герої комедії Аристофана “Плутос” стверджували: “Всі за багатство моляться” або “Чесні голодують, а багаті неправедно збагатилися”. Переказ про одного з грецьких мудреців Фалеса твердить, що він за астрономічними обчисленнями і комбінаціями передбачив великий урожай оливок. Задовго до збору врожаю Фалес орендував значну кількість маслобоєнь за дешевою ціною. Потім, за величезного попиту на них, здав в оренду за високою ціною і нажив великі гроші.

Однією з улюблених тем розмов була громадська каса Афін. Примітний вираз: “Навіть на смертному одрі афінянин простягає руку – за чайовими, звісно”.

2.2. Монетні системи Стародавньої Греції

В основу грошово-монетних одиниць були покладені спільні майже для всіх грецьких міст вагові одиниці та їх назви: талант, міна, статер, драхма, обол. Один талант дорівнював 60 мінам; 1 міна дорівнювала 50 статерам або 100 драхмам; 1 драхма – 6 оболам; 1 обол – 8 халкам; 1 халк – 7 лептам. Талант і міна відігравали роль грошово-лічильних одиниць, а засобами обігу (монетами) стали статер, драхма, обол і кратні їм.

Розрізняють два типи грецьких монетних систем – системи, побудовані на статері, і системи, основною грошовою одиницею яких була драхма. Монетні системи, для яких основним металом було золото або електр, в основному базувалися на статері, а системи, для яких основним металом було срібло, – на драхмі.

Розглянемо монетні системи, які були побудовані на золоті. Найстарішою монетною системою вважається мілетська (від м. Мілет VII – поч. V ст. до н. е.) Назва стосується електрових монет Іонійського узбережжя (в Малій Азії), яке перебувало під владою лідійських царів. Статер за цією системою важив близько 14,25 г. На лицевому боці найбільш ранніх монет бачимо примітивні заглиблення замість зображення, пізніше – ім’я царя і зображення голови лева. На зворотному боці чітке зображення відсутнє, є лише сліди від металевого стержня у формі трьох втиснутих прямокутників. Поряд із статерами виготовлялися їх половинки, але частіше – треті частини (трите), шості (гекте), дванадцяті (гемігекте), а пізніше також інші частини із знаменниками, кратними дванадцяти, аж до 1/96. Після невдалого повстання союзних грецьких міст Малої Азії проти Персії 494 р. до н. е. і зруйнування персами Мілета ця система занепала, хоч малоазійське електрове карбування тривало далі.

Майже паралельно з мілетськими статерами в обігу перебували значно важчі електрові статери – фокейської системи (назва від м. Фокея), масою понад 16 г (VII – 30-ті роки IV ст. до н. е.). На лицевому боці цих монет був зображений тюлень, грецька назва якого відповідала назві міста. За цією системою карбувалися електрові статери міста Кізик – кізикіни, які відігравали важливу роль у грошовому обігу Малої Азії, а також всієї Греції. В першу чергу вони використовувалися для великих платежах у торговельних операціях і нагромадженні багатства. У середині V ст. до н. е. монетний двір міста Кізик став немовби філією Афінського монетного двору для карбування електрових монет. Їх витіснили з грошових ринків лише золоті монети Александра Македонського.

Крім статера, в місті Кізик карбувалися і дрібніші його частини (1/6). Кізикіни були поширені не тільки у басейні Егейського і Мармурового морів, але й у Македонії, Фракії і басейні Чорного моря, зокрема в Ольвії.

Третьою щодо інтенсивності поширення на території Малої Азії була перська монетна система. Попередниками цієї системи були крезові статери, золоті і срібні. Маса золотого статера – 8,1 г (1/60 легкої вавилонської міни – близько 490 г), срібного – 10,8 г. За тодішнім співвідношенням цінності золота і срібла (1:13) золотий статер дорівнював десятьом срібним статерам або двадцятьом півстатерам (по 5,4 г срібла). Після перських завоювань Дарія І Гістапса з’явилися перські золоті дарики і срібні сикли. Вони були покладені в основу перської монетної системи і перебували в обігу з другої половини VI до 30-х років IV ст. до н. е. (до витіснення монетами Александра Македонського).

Друга частина монетних систем Стародавньої Греції базувалася на сріблі. Найбільш ранньою була егінська система, яка виникла майже одночасно з мілетською. За цією системою карбувалися переважно срібні статери масою 12,14-14,55 г. На аверсі монет було зображено суходільну черепаху – емблему м. Егіни. Драхма (1/2 статера), а також менші номінали (1/2, 1/6, 1/12 драхми) спочатку випускалися рідше. Монети цієї системи були розповсюджені поза межами о. Егіна, зокрема в Аттиці. Наприкінці VII і в VI ст. до н. е. власне карбування на основі егінської системи розпочали багато міст Північної і Середньої Греції і Пелопоннеса, Мегара, Беотійський союз міст, культові центри Дельфи та Олімпія. До них приєдналися причорноморські міста (Ольвія, Пантікапей).

Широко поширилася аттична монетна система. У зв’язку з тим, що Афіни мали пріоритет у міжнародній політиці, культурі та торгівлі, їхня валюта – афінські срібні монети – була найбільш надійна. На аверсі зображувалася голова богині Афіни в іонійському шоломі, а на реверсі – сова, через що ці монети отримали назву “сови”. Сова також була символом Лавріонських срібних рудників, де гніздилися сови. Із комедії Аристофана відомий дотепний вираз про лавріонських сов, які в’ють гнізда в гаманцях і виводять там маленькі монетки (“Обіцяємо – заведуться і в домі, і в гаманцях ці сови і блискучих вам совенят наплодять” – Див.: Аристофан. Комедії. – Т.2. – М., 1983. – С.70). Гроші називалися також “дівчатами” на честь богині Афіни, покровительки міста.

Афінські монети високо цінувалися завдяки високому вмісту у них срібла. Це підтверджує такий факт: коли під час війни із Спартою необхідно було багато срібла, а його запаси почали танути, в Афінах було здійснено спробу випускати золоті монети. Проте особливого успіху вони не мали із-за привички до срібних, освячених до того ж найбільш поважаною богинею Афіною. Після цього стали карбувати бронзові монети, які дорівнювали срібним за розміром і вартістю в грошових одиницях. У результаті інфляції срібні монети щезли із обігу, однак у 393 р. до н. е. ці “жалюгідні шматки бронзи” скасували указом.

Афінська монетна система залишалася стійкою навіть після завоювання Персії, коли в обіг було запущено 235 630 талантів, або 6 120 тонн срібла і золота. Фальшивомонетників суворо карали, аж до смертної кари.

Евбейська монетна система є дещо молодшою. Вона була поширена в Аттиці від часу реформи Солона 504 р. до н. е. Від середини VI ст. до н. е. за цією системою, названою евбейсько-аттичною, карбувалися тетрадрахми (дорівнювали 4 драхмам) масою 17,4 г і драхми (4,36 г). З Аттики вона була перенесена в Сицилію (м. Сиракузи), на Африканське узбережжя і на північ Греції. Панівне становище в тодішньому античному світі, але вже як аттична монетна система, вона посіла від часів Александра Македонського (336-323 рр. до н. е.). Всі ринки від того часу були насичені золотими статерами, подвійними статерами і дрібними монетами, переважно тетрадрахмами і драхмами аттичної системи. Відповідно до тогочасного співвідношення вартості золота і срібла (1:10), один золотий статер дорівнював 20 срібним драхмам або 5 тетрадрахмам тієї ж системи. На срібних монетах Александра Македонського лицевий бік містив зображення Геракла в лев’ячій шкірі, зворотний – Зевса на троні. Після смерті Александра Македонського виникли нові монетні типи. Після завоювання Греції Римом аттична драхма прирівнювалася за курсом до римського денарія.

Коринфська монетна система була тотожна евбейській, але відрізнялася від неї тим, що статер масою 8,72 г поділявся не на дві, як у аттичній, а на три драхми, і тому одна драхма важила 2,91 г. Статери і драхми Коринфа випускалися з кінця VII ст. і аж до елліністичної епохи. На аверсі коринфських монет зображений Пегас, на реверсі – голова Афіни в коринфському шоломі. У V- IV ст. до н. е. коринфські статери стали найпоширенішими монетами в західній частині грецького світу.

В елліністичну епоху коринфська драхма знову набула великого значення. За масою вона відповідала аттичному тетроболу (2/3 драхми) й наближалася до зменшеної тоді егінської гемідрахми (1/2 драхми). Мабуть, тому вона була улюбленою монетою на Пелопоннесі.

Монетні системи міст-полісів були різними в залежності від місця карбування. Наприклад, егінський талант містив 31,435 кг срібла, а евбейський (староантичний) – 37,710 кг. Використовувася і солонів талант (запроваджений Солоном) із вмістом 33,655, а пізніше 26,400 кг. Перебували в обігу і найдрібніші мідні монети – халки (0,09 г) і лепти (0,013 г). У комедіях Аристофана згадується і коллібос, напевне, також дрібна монета (у розмовній мові – “нічого”). У відношенні обола до драхми, в основі якого лежить 6, видно, що грецька грошова система запозичена у Вавилоні, наймовірніше, через фінікійських купців, але саме у Греції вона стала універсальною і повсюдно використовувалася при розрахунках.

Згадані вище монетні системи були основними в Греції та елліністичних країнах. Вони не дають повного уявлення про розмаїття грецьких монетних систем. Крім них, існували інші, наприклад, фінікійська, адерська, хіотська, родоська. Знання основних систем допомагає зорієнтуватися у дуже складному грошовому господарстві Стародавньої Греції.

2.3. Виникнення банків

Власні монети у Стародавній Греції випускали 1136 полісів. Через це виникали значні труднощі у фінансовому і торговельному обігу. Торгівцям, та й не лише їм, які приїхали в інший поліс, необхідно було обмінювати свої монети на монети іншого курсу або взагалі іншої грошової системи. Діловим центром полісу була агора. Там й розміщувалися міняйли – трапезити, що дослівно означає “людина за столом”. На афінській агорі контори трапезитів займали цілий кут.

У Афінах IV ст. до н. е. було не менше 26 трапезитів. А по всій Греції трапези були у 33 містах. Перевірка монет була досить складною справою й вимагала високої кваліфікації. Потрібно було знати вміст металу в монетах, курс різних монет певного полісу, визначати ступінь зносу монет, передбачити можливість перекарбування або появи фальшивих. За обмін брали певну плату – аллаге, а якщо міняли не брали її, то одержували почесті.

Нагромадивши кошти, трапезити вважали недоцільним тримати їх у храмі, а давали кредити спочатку за свій рахунок, а потім і за рахунок інших клієнтів. Відсутність бюрократичних заборон також відіграла певну позитивну роль.

Перша письмова згадка про трапези відноситься приблизно до 520 р. до н. е., але вже до кінця століття обмінні трапези стали за своєю суттю банками, а колишні міняйли перетворилися на банкірів.

Кредитуванням у Стародавній Греції займалися і до виникнення трапез. Це робили храми. Збереження грошей - вкладів і запасів – гарантувалося. Для цього існувала певна система. Територія храмів і дороги до них були священними й охоронялися. Храми були захищені поселеннями союзів грецьких племен – амфіктіоніями. Особливо відомими були святилища в Елліді, Дельфах, Коринфі, на острові Делос.

Система зберігання грошових коштів стала відомою завдяки її збереженню до наших часів. Вона умовно названа “економікою горщиків”. Запаси були укладені у горщики в чотири ряди. Кожний ряд позначався буквою від Α до Ω. Наступна нумерація одержувалася подвоєнням букв, наприклад, АА, ААА і т. д. Звичайно, можна було спростити завдання і замість набору однакових букв в інвентарний номер ввести цифри. Але цифри у греків також позначалися буквами алфавіту, тому символи можна вважати інвентарними номерами. На кожному горщику значилося: сума вкладу, джерело, дата надходження. Загальна сума вкладів по ряду А повинна була складати 76 278 драхм (за іншими даними – 48 000 драхм), а в підсумку резерв визначався сумою 100 000 драхм. Для збереження вкладів використовувалися не лише глиняні горщики, але й контейнери із металу, дерева, кості. Зображення на одній з античних ваз дозволяє допустити наявність вогнетривких сейфів. Використовувалися різного типу ємності з текстилю, шкіри, лози.

Храми-банки функціонували як державні органи і являлися за своєю суттю державним резервним фондом. Вклади в них були закритими і в обороті не використовувалися. І хоча храми мали відділення у полісах й надавали довгострокові кредити під невисокі проценти, а також забезпечували надійне збереження грошових коштів, у Греції V - IV ст. до н. е. з’явилися приватні банки.

Поряд з обміном, перевіркою монет та кредитуванням приватні трапези виконували й інші функції – брали участь в угодах як посередники, свідки, поручителі, зберігачі документів і цінностей. У кредитуванні центр ваги припадав на фінансування торговельної й підприємницької діяльності. Головна увага приділялася заснуванню підприємства та його поточним витратам.

Перші грецькі банкіри за своїм походженням були рабами, тому що грецька аристократія вважала це заняття непрестижним, оскільки навіть простий афінський громадянин зневажав ремесло торгівлі. Потім цим рабам давали волю, що формально носило назву “продажі” богу у храмі. Про це оголошувалося глашатаями у місті. Звільнення раба у документі формулювалося так: “Довірив богу покупку” або ”Бог має ціну повністю”. Права іноземця охоронялися проксенією за формулою: “Хай буде у них [право] набути землю і дім, рівність у податках, недоторканність і безпека під час війни та миру і на суходолі і на морі та все інше, як в інших проксенів”. Відтоді вільновідпущеник ставав метеком. Так називали колишніх рабів та іноземців. Із 26 відомих за іменами афінських трапезитів IV ст. до н. е. 14 не були корінними громадянами. Їх становище було досить нестійким. Метек зберігав свої обов’язки відносно колишнього власника та до його сім’ї. Іноді чітко визначалося і місце його проживання. Імена всіх метеків вносилися в особливі списки. Час від часу всі громадяни піддавалися перевірці (докімасії). На святкових церемоніях метеки повинні були мовчати. Вони щорічно платили особливий податок (метекіон) й окремо ще три оболи як свідчення рабського походження. Метеками також сплачувалася значна частина надзвичайного воєнного податку. При неможливості сплачувати своє нове громадянство метека ув’язнювали в тюрму і після конфіскації майна його продавали в рабство. Він повинен був також мати покровителя із громадян. В окремих випадках найбільш багаті та щедрі метеки могли одержувати права справжнього громадянства, володіння майном і займатися будь-яким видом діяльності. Із 509 р. до н. е. громадянство одержали багато метеків.

Із колишніх рабів походив і найвідоміший банкір Афін IV ст. до н. е. Пасіон. Його бізнес почався з 11 талантів в орендованій у колишніх власників трапезі, а до часу закінчення ним фінансових справ його власний капітал складав уже 39 талантів. Це було вищим показником того часу. Ісократ у своєму творі “Трапезитіка, чи Банкірська промова”, який є головним джерелом з історії древньогрецьких банків, від імені сина Сопея зобразив Пасіона злодієм, звинуватив у непорядності, нечесності, підробленні договору. Ця промова залишає подвійне враження. Але за будь-якої інтерпретації чесність банкіра поставлена під сумнів. Спокуса могла стати для банкіра сильнішою від обережності. Важко було признатися і в крадіжці, бо це підірвало б репутацію Пасіона (а він все-таки був метеком), потягнуло б за собою позови інших вкладників і, врешті, фінансовий крах. І хоча клієнти Пасіона наполягали на катуваннях службовця банку, щоби той виказав Пасіона, це ні до чого не привело. Пасіон успішно завершив своє життя з великим багатством. Сини ж не відчували покликання до фінансової діяльності. Можна зрозуміти нащадків колишніх рабів, які мали все, крім громадянства.

Іншим відомим банкіром був Герміос із міста Асос в Іонії. Впливовий банкір Евбул фактично правив Асосом, а також містом Атарнеус. Герміос був його рабом й секретарем. Він виявив настільки великі здібності, що здивований Евбул послав юнака вчитися в Афіни. Після смерті Евбула Герміос став власником трапези. Він дружив з Платоном і Аристотелем. Аристотель створив на честь Герміоса поему і поставив його погруддя у Дельфах.

Із ІІІ ст. до н. е. діяльність трапезитів вважалася уже почесним заняттям. Банкірами відтоді ставали і звичайні громадяни, але, в основному, з іншого міста. Встановився обліково-економічний аспект банківських розрахунків, виникли фінансові традиції, тому поведінка банкірів давала менше причин для підозрінь. Але діяльність банків не завжди була досконалою. Великий ризик невиконання угод як із боку банків, так і клієнтів, низька платоспроможність останніх, взаємний обман призводили до дорогих судових процесів, які, однак не були довготривалими. У IV ст. до н. е. всі подібні справи розглядалися протягом місяця, переважно взимку, коли припинялася навігація. У випадку програшу банкір ризикував втратити професійну репутацію чесної людини, а отже, усе.

Були й банкрутства. Так, у 377 і 371 рр. до н. е. одночасно збанкрутували декілька банків. Тому обережні люди розміщували свої вклади у різних банках. Одне з банкрутств почалося з програного трапезитами судового процесу. Через декілька століть у Мілеті було скасовано виплати за борги, що позбавляло вкладників вкладів, а банкірів – власних позик.

2.4. Банківські операції у Стародавній Греції

Сьогодні існує багато гіпотез про характер операцій банків. Окремі з них пов’язані з модернізацією та екстраполяцією в сучасну банківську справу або в наступні за Стародавньою Грецією епохи – елліністичну і римською. Принижувати значення трапез не можна. Передбачення щодо діяльності трапез можуть бути різними, бо жодна облікова книга не збереглася. Всі висновки з цього питання робляться на основі промов Ісократа, Демосфена й деяких інших джерел, які мають фрагментарний характер і описують банківські операції. Наприклад, Демосфен у своїй промові “Проти Каліппа” писав так: “Лікон із Гераклеї, від’їжджаючи в Африку, упорядкував свої справи через свого банкіра й розпорядився заплатити залишені в нього 16 мін і 40 драхм Кесрісіаду”. У промові “Проти Тимофія” Демосфен повідомив: “Тимофій збирається покинути Афіни, але, очікуючи прибуття лісу з Македонії, він домовився зі своїм банкіром, щоб той, коли прибуде цей вантаж, заплатив витрати за перевезення (1750 драхм); банкір заплатив і записав Тимофія в число своїх боржників”. Або ще один вислів Демосфена з промови “Проти Каліппа”, у якому говориться про техніку фінансових операцій по вкладах: “Звичайно всі міняйли, якщо приватна особа, вкладаючи в них гроші, вказує, кому їх необхідно віддати, записують передовсім все ім’я вкладника та суму вкладу, потім приписують, кому цей вклад віддати; при цьому, якщо вони знають в обличчя людину, якій слід віддати, вони обмежуються лише записом імені, якщо ж не знають, то крім того приписують ім’я того, хто повинен буде представити і вказати ту людину, якій гроші повернути”.

Промова Ісократа “Трапезитика” висвітлює діяльність трапез, характер операцій й побічно – їх облік. Спершу складався договір банкіра з клієнтом у присутності свідка і, можливо, поручителя. Договір міг укладатися й усно з подальшою перевіркою через показ катування раба як свідка угоди. Цей спосіб допускався й при втраті договору клієнтом або навіть двома сторонами, тобто банкіром і клієнтом. Звісно, така практика значно ускладнювала судовиробництво, але вона була розрахована на катування раба-свідка як на останній аргумент, коли інші документальні докази були відсутніми. Але якщо договір було складено, то існувала можливість його фальсифікації. Про це відомо з різних джерел (Демосфен. “Проти Медіаса”, §85; Ісократ. “Трапезитика”, §31, 32, 34), де прямо висловлювалося підозріння у підробленні договору. За таких обставин залишалося знову ж таки катувати раба-свідка. Державна влада не втручалася у справи банків, а юридичні норми документального обліку для захисту інтересів клієнтів й банкірів не були розроблені. Таке законодавство з’явилося лише у Римі.

Банкіри також не були захищені юридично. В одному з документів зазначалося: “Ми, чия справа фінансувати корабельні підприємства та вкладати наш капітал у руки інших людей, знаємо досить добре, що кожного разу людина, яка бере позику, має перевагу над нами. Вона бере наші гроші, реальну готівку в руки, й залишає нам листа на аркуші паперу, який коштує один халк або близько цього, із згодою чесно вести справи з нами; що ж до нас, то ми не просто обіцяємо платити, ми дійсно зразу ж платимо повністю тому, хто бере позику. Яка ж гарантія, що ми одержимо що-небудь, коли даємо позику, і яка у нас впевненість у поверненні наших грошей назад? Ми довіряємо вам, судді і закону, який доводить, що всі договори, укладені добровільно, будуть мати силу. Ще, на мою думку, ні закон, ні договір не дають будь-якої гарантії, якщо той, хто бере позику, не є людиною чесною і не боїться суду та ганьби за порушення договору”. Банкір ніс відповідальність своїм особистим майном перед клієнтом і суспільством, бо в банках приховували доходи від оподаткування. Але, мабуть, клієнт був незахищений більшою мірою, оскільки умовою угоди з банкіром було поручництво. У разі відмови або неможливості клієнтів повернути позику поручник відшкодовував його. Продавати боржника-громадянина в рабство за законом було заборонено, у зв’язку з чим і з’явилася фігура поручника зі спільною матеріальною відповідальністю перед банкіром. Була навіть приказка: “Поручись – і ти в нещасті”.

У трапезах була посада контролера монет. Контролери також залучалися і державною скарбницею до перевірки розрахунків по податках у період їх сплати. Платон часто згадував про контролерів. Монети оглядали, обмацували, перевіряли на вагу, кидали на стіл, щоб за звуком визначити, чи вони не фальшиві.

Вклад клієнта поміщався у сховище, поповнюючи ємності з ярликами. Подальша доля вкладу залежала від розпорядження клієнта. Вклади були закритими, зданими лише з метою збереження, і відкритими, які використовувалися банкіром в обороті. Чи платив клієнт проценти банку за збереження і використання відкритого вкладу банкіром, чи навпаки, банкір платив йому, невідомо.

Найбільш складними були кредитні операції. Важливо було визначити ринкову вартість застави, ризик неповернення позики, можливий дохід з клієнта. Об’єктами застави були вантажі, під які брався кредит, кораблі з товарами, земельні ділянки і нерухомість (найбільш надійне забезпечення), інші цінності. До речі, ці цінності банкір потім міг надавати в оренду. Об’єкт застави міг бути будь-яким. Одного разу в заставу було запропоновано грецьке місто.

Призначення коротко- і довгострокових позик могло бути різним – розроблення рудників, заснування або розширення ремісничої майстерні, морська торгівля. Останній вид кредиту давав банкірам підстави для хвилювання, хоча процент був високим – 20-30% за одне плавання. Морських позик банкіри уникали через надто високий ризик піратства, війн, політичних суперечностей. Але не можна казати, що їх взагалі не було. Вони були, і їх можна розглядати як найраніші й примітивні форми морського страхування.

Проценти за кредитами звичайно встановлювалися в межах 12%. Доходи банку складали 20-40% основного капіталу. Розмір процентів законодавством не регулювався і не обмежувався. Відомо, що банкіри надавали перевагу великим оборотам. Оперування дрібними сумами називали “небезпечною торгівлею грошима інших людей”.

У Стародавній Греції велися безготівкові розрахунки в банках. Внесок або переказ оформлявся “платіжним дорученням”. Воно називалося діаграфе. З часом термін набув ширшого змісту – “оплачувати через банк” або просто “платити”. Утім, мало місце й інше оформлення – з використанням симбола. Він заступав діаграфе.

Симбол являв собою кільце-печатку, яке засвідчувало особу клієнта банку. Ним могла бути й розламана навпіл монета або навіть глиняна табличка. Симбол використовувався також у приватних розрахунках; його можна було продати, подарувати, передати у спадщину. Клієнт, його агенти або інша особа могли одержати вклад, тільки пред’явивши цей впізнавальний знак. За необхідності додаткової експертизи викликали свідків.

Про здійснення безготівкових розрахунків є фрагмент у “Трапезитику” Ісократа: ”Я [син Сопея]… попросив його [Стратокла] свої гроші залишити у мене, в Понті ж одержати гроші від мого батька; я вважав, що я багато виграю, якщо гроші не будуть наражатися на небезпеку під час плавання… На питання Стратокла, хто відшкодує йому гроші, якщо батько мій не виконає мого прохання, а він сам… не застане мене, я вказав йому на Пасіона, а той погодився відшкодувати йому і основний капітал, і належні проценти”.

Окремі поточні рахунки вкладників, взаєморозрахунки за ними, інтерес до обігу грошової готівки з боку клієнтів і банку, оформлення первинного обліку за допомогою діаграфе певним чином обгрунтовують існування безготівкових розрахунків. Необхідно також відзначити, що зберігання грошової готівки становило на той час серйозну проблему. У банкірів було дуже складне завдання – і пускати готівку в оборот, щоб звільнити себе від турбот про безпеку вкладів, і мати запас, який би охоронявся. Крім залучених, банкір використовував у кредитуванні і власні кошти.

Зважаючи ризик зберігання і використання грошей, простіше і безпечніше було “перекидати” вклади записами з рахунку на рахунок. А грошова готівка при цьому може залишатися в банку або використовуватися в обігу. Зрештою, в обігу були зацікавлені й клієнти. Якби вони хотіли просто зберігати гроші, то тримали б їх лише в храмі. Але багаті громадяни хотіли бути ще багатшими й довіряли свої багаства банкіру, щоб анонімно, через банк дати тим, хто потребує, кредит і нажитися на процентах. Від банкіра вимагалося знайти вигідне прикладення капіталу й організувати відповідну рекламу для залучення нових вкладів та їх подальшого розміщення.

Організація обліку банківських операцій йшла двома напрямами: облік приймання й видавання вкладів та їх взаємних розрахунків між клієнтами. Вивчення творів Демосфена дозволяє вирізнити такі опорні позиції і терміни:

1. Вкладник (ім’я).

2. Сума його вкладу – графé.

3. Одержувач (ім’я) – параграфé.

4. Треті особи (поручник або кому повернути) – проспараграфé.

За побічними даними відомо, що в тарпезах вели облікові книги, куди записували грошові операції. У списках попередньо записували строки платежів та суми внесків за ними на кожну особу. Дослідники історії трапез вважають, що записи в банкіра велися по графах (є думка, що навіть в розрізі дебету й кредиту).

З погляду банкіра, видавання вкладу або позики клієнту – це витрачання коштів. Вклад або погашення боржником кредиту, враховувалося, цілком зрозуміло, як надходження.

Документи, що стосуються пізнішої діяльності банків, прямо свідчать про письмове оформлення вкладів із клієнтами. У всякому разі, всесильність усного свідчення можна поставити під сумнів. Про це свідчить одна цікава анекдотична історія, датована 134 р. до н. е. Якийсь Аттік залишив заповіт, за яким кожному громадянину обіцяв щорічне утримання – одну міну. Після його смерті спадкоємець, син Герод Аттік, запропонував афінянам аж цілих п’ять мін. Всі заспішили в банк. Але Герод показав їм боргові розписки їх батьків й дідів, які позичали у предків Аттіка. У підсумку одні одержали менше обіцяного, інші – нічого, ще якісь залишилися винними. Однак ні взаємні претензії, ні загроза втратити капітал, а то й голову, ні банкрутства не зменшували зацікавленість греків у фінансових справах. Банки виникли і залишилися вражаючим пам’ятником історії економіки Стародавньої Греції. Вони перейшли в елліністичний Єгипет, а потім і в Рим.

Висновки

1. Перші монети були вироблені в Лідії (територія нинішньої Туреччини) в VII ст. до н. е. Вони карбувалися з електру (природного сплаву золота і срібла), важили 13,93 – 14,29 г, мали овальну форму і на одному боці містили тавро, яке гарантувало вагу і чистоту металу. Згодом кожен грецький поліс мав свою монету.

2. Основними грошовими одиницями Стародавньої Греції були статер, драхма, обол, халк і лепта. Ваговий і лічильний рахунок проводився на міни і таланти. Від того, який метал (електр чи срібло) лежав в основі монетної системи, залежало провідне місце статера і драхми у ній.

3. На золоті або електрі були побудовані мілетська, фокейська та перська монетні системи. Найбільш відомими випущеними за цими системами монетами були електрові кізикіни, золоті дарики і срібні сикли. Срібло лежало в основі егінської, евбейської, аттичної та коринфської монетних систем.

4. Найбільш розвиненою монетною системою Стародавньої Греції була аттична. Завдяки високому вмісту срібла її монети цінувалися серед населення. Золотий аттичний статер дорівнював 20 срібним драхмам, що відповідало тодішньому відношенню золота до срібла.

5. Грецькі монети були дуже гарними за оформленням, що дозволило їм стати шедеврами античного мистецтва. Вони не містили позначень номіналів, а розрізнялися за вагою, розміром і зображенням. На монетах викарбовувалися емблеми відповідних полісів, їх боги-покровителі, герої античних міфів.

6. Банкіри Стародавньої Греції називалися трапезитами. Більшість з них за походженням були іноземцями і рабами, які ставали вільновідпущениками, а згодом і громадянами. Характерною особливістю ведення банківських операцій був низький розвиток їх юридичного оформлення. В суді багато важили репутація та слово банкіра, а також зізнання свідків.

7. Трапезити обмінювали монети, приймали вклади (процентні і безпроцентні), проводили безготівкові розрахунки, надавали кредити під заставу рухомого і нерухомого майна. Найбільш ризикованими, але найбільш прибутковими, були морські позики. Середній процент за кредитами становив 10-20%.

8. Держава не втручалася в діяльність трапез, майже не регулювала розмір процентів та не обслуговувалася в приватних банкірів. Державними банками були храми. Вони залучали вклади, які потім не могли використовуватися в обороті, надавали довгострокові кредити, проводили операції з державними коштами.

Контрольні запитання і завдання

1. Перерахуйте основні грошові одиниці в Стародавній Греції. Які співвідношення встановлювалися між ними?

2. Схарактеризуйте аттичну монетну систему.

3. Які монетні системи засновувалися на електрі? Опишіть їх.

4. Які кредити надавалися трапезитами?

5. Схарактеризуйте основні операції давньогрецьких трапез.

6. Як здійснювалися безготівкі розрахунки в Стародавній Греції?

7. Як держава регулювала діяльність трапез?

Література

1. Андреев В.Н. Демосфен в “банке” Пасиона: интерпретация // Вестник древней истории. – 1979. – №1.

2. Глускина Л.М. О некоторых аспектах кредитно-денежных отношений в Аттике IV в. до н.э. // Вестник древней истории. – 1970. – №3-4.

3. Зварич В., Шуст Р. Нумізматика: Довідник. – Т., 1998.

4. Исократ. Банкирская речь // Вестник древней истории. – 1968. – №4.

5. Малькова Т.Н. Древняя бухгалтерия: какой она была?. – М., 1995.

6. Михалевский В.М. Очерки истории денег и денежного обращения. – М., 1948. – Т.1.

7. Шелов Д.Б. Монеты. Древняя Греция. – М., 1956.

Тема 3. Гроші та банківництво у Стародавньому Римі

У своїй історії Рим пройшов стадії царської влади (VII - VI ст. до н. е.), республіки (з VI ст. до н. е. до I ст. н. е.), імперії (I ст. н. е. до 476 р. н. е.). У VІ - ІІІ ст. до н. е. Італія була ареною досить інтенсивної торговельної діяльності. Встановлювалися зовнішні та внутрішньоіталійські торговельні зв’язки. Почали торгувати не лише предметами розкоші, але й необхідними продуктами – залізом і металічними виробами, керамікою і хлібом, вином і маслиновою олією. Рим у І - ІІ ст. н. е. був наймогутнішою державою світу. Його економіка розвинулася внаслідок успішних війн і базувалася на ресурсах завойованих країн.

В 395 р. величезна Римська імперія була розділена на Західну і Східну (Візантію). Припинення існування у 476 р. Західної Римської імперії вважається кінцем античного світу та початком періоду середньовіччя.

3.1. Основні етапи розвитку грошової системи у Стародавньому Римі та їх характеристика

Біля джерел давньоримської цивілізації стояла етруська культура. Етруски – це давні племена, які в І тис. до н. е. населяли північний захід Апеннінського півострова (Етрусія). Вони створили розвинену цивілізацію, що передувала римській. Етруски на основі багатих покладів залізної руди розвивали металургійне виробництво, вели активну торгівлю бронзовими і керамічними виробами.

Найбільшими торговими центрами VI - III ст. до н. е. були Сиракузи, Тарент, Дікеархія, Популонія, Адрія і Спіна. Зростало торгове значення Рима, в якому перехрещувалися шляхи з багатьох ремісничих центрів Етрусії. У містах влаштовувалися ярмарки.

Збільшувалися обсяги зовнішньої торгівлі з містами поза межами Італії. Грецькі колонії підтримували регулярні торгові відносини з Балканською Грецією. Активну зовнішню торгівлю вели й етруски. Із IV ст. до н. е. втягувалося в морську торгівлю і м. Рим, про що свідчить заснування у гирлі Тібру римського порта Остії.

Потреби внутрішньої і зовнішньої торгівлі викликали появу грошей. Найраніше почали карбувати монети грецькі колонії. Уже в VI ст. до н. е. усі грецькі міста півдня Італії та о. Сицилія карбували срібні монети. У IV - III ст. до н. е. грецькі монетарії досягли великої досконалості в монетному карбуванні.

У VI - V ст. до н. е. етруські міста ще не карбували власних монет і користувалися в розрахунках грецькими. Перші етруські монети появилися наприкінці V ст. до н. е. Карбувалися вони із золота, електру, срібла і бронзи; попервах мали зображення тільки з однієї сторони. У IV - III ст. до н. е. кількість етруських монет зросла; їх карбували вже всі етруські міста.

У Римі перші монети відливалися у формах; це були мідні зливки вагою в римський фунт (273 грами), без зображень (важкий ас). Вважається, що першим запропонував робити знаки на вагових грошах цар Сервій Тулій. У другій половині IV ст. до н. е. на них з’явилися зображення тварин – бика, свині, орла і т. д. (ас із зображенням). Ці важкі та громіздкі зливки були мало придатними для торгівлі. Карбування легких і зручних срібних монет почалося в Римі тільки в середині ІІІ ст. до н. е. Основними монетними номіналами в Римі були бронзовий ас, срібні сестерцій (2,5 аси) і денарій (10 асів, або 4 сестерцій).

На монетах розміщували різні зображення, найчастіше – портрети державних діячів і богів. Нерідко зустрічається напис "мир".

У наcтупні століття дальше піднесення сільського господарства і ремесла сприяло пожвавленню торгівлі, що привело до розвитку та удосконалення торгових шляхів і транспортних засобів. Це також вплинуло на збільшення кількості монет. Римська срібна монета, сестерцій і денарій, швидко заполонила Середземномор’я і стала основною валютою, витрутивши всі інші монетні системи.

Наприкінці періоду республіки та в період імперії значно розширилася територія торговельних відносин. Римські торговельні шляхи простягалися через Дунай до берегів Північного Причорномор’я. Через Північне Закавказзя проходила одна з доріг Великого шовкового шляху, який з’єднував Середземномор’я і країнами Східної Азії. Інтенсивною була торгівля зі східними країнами - Іраком, Середньою Азією, Індією і Східною Азією. Археологи відшукали скарби римських монет на території сучасної України, на західному побережжі Індії, що свідчить про римсько-індійську торгівлю в І - ІІ ст. н. е. Найбільш важливими статтями східної торгівлі були прянощі, предмети розкоші, шовк і бавовна.

Індійські та східноазійські товари оплачувалися в основному дзвінкою монетою, що призводило до витоку золота за межі імперії; частково східний експорт оплачувався також виробами імперського ремесла (римські вироби зі скла, тара для вина, світильники тощо).

Подальший розвиток торгівлі сприяв удосконаленню грошової системи. В епоху імперії була уведена золота монета – ауреус. Із фунта золота (327 грамів) карбували спершу 40, а потім 45 золотих монет. На лицевім боці зображався правлячий імператор. Римська золота монета відрізнялася високою пробою і високо цінилася у торговельних розрахунках. Однією з найбільш поширених монет у Римському Середземномор’ї та за його межами був срібний денарій.

Мідна монета використовувалася переважно для місцевого обігу. Впровадження нових мідних номіналів говорить про пожвавлення дрібної торгівлі. У східних провінціях іще перебували в обігу срібні монети елліністичних царів і самостійних грецьких міст. Оскільки населення звикло до цих монет, то в І - ІІ ст. н. е. тут карбувалися номінали, відмінні від римських денаріїв, –тетрадрахми і драхми. Одначе їх було прирівняно до денарія або його частин, і ці різні монетні номінали взаємно не протиставлялися.

Карбування монет було важливою державною справою. За часів республіки нею відали сенат і спеціальна колегія. За Юлія Цезаря монетне виробництво перетворилося у самостійну галузь господарства. У роки імперії адміністрація відповідала за карбування і повноцінність золотих і срібних монет, а сенат – мідних. Згодом і мідні монети було поставлено під контроль імператорської адміністрації. Монетну справу очолював прокуратор, який підпорядковувався міністру фінансів – раціонібусу. Монетне виробництво могло бути предметом відкупу.

3.2. Класифікація грошей у Стародавньому Римі

Особливістю римської монетної системи було те, що в ній важливу й самостійну роль відігравали мідні (бронзові) монети. У Середній Італії міді споконвіку відводилася роль грошового металу. У праісторичних похованнях біля руки померлого було знайдено шматки необробленої міді. Згодом в обігу з’явилися зливки (бруски) бронзи, поверхню яких почали оздоблювати примітивним зображенням або орнаментом. Коли ж у другій половині IV ст. до н. е. почався випуск римських монет, металом для їх виготовлення послужила традиційна мідь. Завдяки грецьким колоністам карбування монет поширилося з Греції на Сицилію, Південну Італію, яку називали у той час Великою Грецією. Тут, до речі, були поширені срібні статери – римсько-кампанські монети масою 6,82 г, що становили немовби перехідний стан до карбування римських монет.

Перші римські монети (великі литі кружальця з міді, бронзи) почали виготовляти близько 338 р. до н. е. на основі прийнятої в Римі і Середній Італії торговельної системи ваг. Одиницею маси була лібра – римський фунт, і тому перша монета – ас – важила цілий фунт і називалася асом лібральним. Це був оський фунт, який важив 272,88 г. Згодом в основу всієї монетної справи був покладений фунт вагою 327,4 г. Окрім аса, виготовлялися й менші номінали: семіс, трієнс, квадранс, секстанс, унція (див. Табл. 3.2.1).

Коли близько 269 р. до н. е. почалося карбування римських срібних монет (питання про початок карбування перших римських мідних і срібних монет, а також роки проведення реформ ще й досі дискутуються), ас і менші номінали вже не відливалися, а карбувалися. При цьому маса аса було зменшено у шість раз (до 54,59 г).

Таблиця 3.2.1.

Характеристики римських монет різних номіналів

	Номінал		Кількість унцій		Позначення		Зображення на монеті
					номіналу		Лицевий бік		Зворотний бік
Ас		12		I		Голова Януса		Ніс корабля (прора)
Семіс		6		S		Голова Юпітера		Ніс корабля (прора)
Трієнс		4		….		Голова Мінерви		Ніс корабля (прора)
Квадранс		3		…		Голова Геракла		Ніс корабля (прора)
Секстанс		2		..		Голова Гермеса		Ніс корабля (прора)
Унція		1		.		Голова Роми		Ніс корабля (прора)

Відтоді римська монетна справа базувалася на однаковій основі. Срібний денарій, карбування якого почалося в 214-211 рр. до н. е., важив 4,55 г (1/72 римського фунта) і містив 10 асів. Одночасний обіг срібних і мідних монет спирався на тодішнє співвідношення вартості цих металів як 1:120. Таке співвідношення відповідало ціні металів у торгівлі. Крім денарія, зі срібла карбувалися квінарій, сестерцій і вікторіат (див. Табл. 3.2.2).

У 217 р. до н. е. (за іншими даними – 155 р. до н. е.) відбулася реформа, за якою маса денарія зменшилася до 3,9 г (1/84 фунта), маса аса – до однієї унції (27,28 г). Змінилося також співвідношення між денарієм і асом. Денарій містив уже не 10, а 16 асів, і тому квінарій дорівнював 8, а сестерцій - 4 асам. У цих умовах співвідношення срібла і міді 1:112 могло ще відповідати ринковій вартості обох металів. Надалі маса денарія залишалася без змін і такою перейшла в імператорську епоху, але ас іще раз у період республіки (89 р. до н. е.) зменшився вдвічі і дорівнював половині унції – 13,64 г (1/24 фунта). Отже, співвідношення вартості срібла і міді (1:56) вже не відповідало ринковій вартості металів, тому мідна (бронзова) монета мала вже умовний (кредитний) характер. Золоті монети в період республіки карбувалися рідко.

Таблиця 3.2.2

Характеристики монет Стародавнього Риму

Назва	Маса,	Маса,	Кількість	Позначення	Зображення на монеті
монети	г	Скрупул	асів	номіналу	Лицевий бік	Зворотній бік
Денарій	4,55	4	10	Х	Голова Роми	Діоскури на конях
Квінарій	2,275	2	5	V	Голова Роми	Діоскури на конях
Сестерцій	1,137	1	2,5	IIS	Голова Роми	Діоскури на конях
Вікторіат	3,41	3	7,5		Голова Юпітера	Вікторія з трофеями

Значні зміни в монетній справі Риму сталися за правління імператора Августа (30 р. до н. е. - 14 р. н. е.). Уже систематично випускалися в обіг золоті монети. Золотий ауреус карбувався в кількості 40 штук з фунта масою 8,19 г кожний і дорівнював 25 денаріям. Поряд з бронзою з’явився інший вид мідного сплаву - аурихалку, з якого карбувалися більші номінали: сестерцій (27,28 г), що дорівнював 4 асам, і дупондій (13,64 г), що дорівнював 2 асам.

У 214 р. імператор Марк Аврелій Антонін (Каракалла) започаткував карбування нових срібних монет – антонініанів, які були дещо важчими від денаріїв (4,7-5,3 г), але за номінальною вартістю відповідали двом денаріям.

За імператора Діоклетіана (284-305 рр.) вміст срібла в монетах становив 2-3%. Цей правитель відновив карбування якісних золотих і срібних монет, припинив емісію антонініанів та започаткував випуск бронзових монет – фолісів, які важили 9-13 г і обслуговували дрібну торгівлю.

У цей час почалося масове псування високопробних доти срібних монет. Додавання до срібла домішок інших металів (лігатури) призвело до того, що під кінець ІІ ст. у срібній монеті було менше 50% чистого срібла, а в другій половині ІІІ ст. – ще менше. Часто серцевина монети була мідною, лише зверху вкрита тонким шаром срібла. Це було офіційним фальшуванням монет.

Деяка стабілізація в грошовій справі відбулася за Константина І. Від 314 р. він запровадив у західній половині імперії, а від 324 р. по всій імперії карбування золотого соліда масою 4,55 г (1/72 фунта), який став основною монетою і лічильною одиницею держави. Крім соліда з золота, карбувалися також його половинки – семіси і треті частини – трієнси (треміси). Із срібла за часів Константина карбувалися міліарисій, що за цінністю дорівнював 1/1000 золотого фунта, і силіква, яка дорівнювала 1/1728 фунта. При цьому 24 силікви відповідали одному соліду.

Отож, монетна система Стародавнього Риму досягла великої різноманітності та розвитку. Вона безпосередньо вплинула на розвиток грошової справи інших держав та народів.

3.3. Банківництво Стародавнього Риму

Розвиток монетного обігу лежав в основі створення та еволюції банківської справи. Крім того, значний вплив мало римське право, яке забезпечувало правове регулювання діяльності банків.

Римське право – одне з найбільших досягнень античності. У Римі було розроблено гнучкі, узаконені і цивілізовані норми правовідносин – приватних і з державою (наприклад, Цицерон вважав порушення прав власності зневагою прав людини). Ще у V ст. до н. е. на мідних дошках були записані закони ХІІ таблиць – звід римського права приблизно з 451 - 450 рр. до н. е. Із них видно, що закони грунтуються на принципі таліону, тобто рівної помсти, хоча багато з римлян вважали, що за фінансові порушення слід нести лише цивільну відповідальність: “За борги повинно відповідати майно боржника, а не тіло його”. У 326 р. до н. е. було скасовано рабство за борги. Економічні угоди одержали юридичне обгрунтування і захист. У 304 р. до н. е. було опубліковано формули позовних жалоб та затверджений порядок судочинства.

Римське право мало безпосередній вплив на банківництво. “Власники аргент (банків. – Авт.) повинні обнародувати свій рахунок у призначений консулом день. Цей едикт цілком обгрунтований, бо якщо банкіри ведуть рахунки окремих осіб, то справедливо, щоб мені були... представлені відомості про те, що торкається моїх справ”.

Римські юристи визнавали громадську значимість фінансистів і підкреслювали необхідність оприлюднення облікових даних: “Слід видавати рахунки саме банкірів... бо їх заняття має громадську значимість і основним їх завданням є добросовісне складання рахунків”.

Юридичними нормами регулювалася навіть техніка обліку. “До ведення рахунків Лабеон відносить взаємну віддачу та кредитування грішми та перебирання зобов’язань з оплати, оплату в торгових справах: не слід заводити нового рахунку до повної оплати боргу; але з одержанням застави або зобов'язання не слід квапитися з оплатою; це не належить до правильного ведення рахунків. Але те, що банкір представляє до оплати, повинно бути опубліковано, відомості про це походять із банків”.

Отже, ми бачимо, що римські юристи дуже серйозно та кваліфіковано підходили до фінансових та банківських питань, розуміли їх особливості, що в цілому сприяло розвитку банківництва.

Існування різних монетних систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових монет сприяло зародженню міняльної справи. Міняйли, здебільшого іноземці або вільновідпущенники, відкривали свої торгові кіоски в містах, слідкували за валютним курсом, перевіряли оригінальність монет, здійснювали обмін грошей і навіть видавали позики. Банки у Стародавньому Римі, як і в Греції, виросли з міняльних контор (досвід грецьких трапез було взято за зразок), але розвивалися інтенсивніше. Цікаво, що тривалий час банківські справи у Римі вели особи грецького походження. Потім серед банкірів стали з’являтися вихідці з інших країн, а також й римляни. Вони довго зберігали стару назву трапезитів. Ця назва побутувала і за Цицерона.

Римські банкіри називалися менсаріями. В результаті спеціалізації на певних операціях вони розділилися на нумуляріїв, які обмінювали гроші, та аргентаріїв, які приймали вклади, видавали кредити та здійснювали безготівкові розрахунки.

Обмін монет, а тим паче прийом вкладів вимагали високої кваліфікації та досвіду. Петроній писав: “А чи є, по вашому, ... найважче заняття, після літератури? На мою думку, лікаря і міняйла... Міняйло ж крізь срібло бачить мідь” (Петроній Арбітр. – М., 1990. – С. 108).

Після перевірки монет їх складали в ємності (мішки, кошики) та запечатували в присутності свідків. Свідки також прикладали свої печатки, дерев’яні або костяні. Контролер робив помітку про перевірку – спеціальний знак, який прикріплявся до ємності. Цим він перебирав відповідальність за вміст. Закриті вклади зберігалися у бочках, кошиках, торбах, глиняних і металевих посудинах. Навіть коли в обігу були в достатку низькопробні монети, банк гарантував вміст кошика з певною, твердо фіксованою сумою. Запечатаний кошик міг транспортуватися і використовуватися як засіб платежу.

У 1875 р. на розкопинах Помпей було знайдено скульптурний портрет помпейського банкіра Луція Цецилія Юкунда. Відомий надпис, який присвятив йому вдячний вільновідпущеник: “Генієві нашого Луція вільновідпущеник Фелікс”. У руїнах будинку банкіра виявили дерев’яні облікові таблички.

Відоме ім’я ще одного банкіра, до якого сучасники ставилися з великою повагою, - це Сіттій. Цицерон у “Промові за Суллу” повідомляв, що Сіттій для видання вкладів своїм клієнтам швидше вирішить продати всю свою нерухому власність, ніж “у якийсь спосіб затримати виплату грошей будь-кому зі своїх кредиторів”.

Маючи гроші, навіть знатні римляни прагнули мати їх ще більше. Щоправда, спершу вони надавали кошти в безплатне користування, але з часом відмовилися від безпроцентних позик і почали стягувати плату за користування кредиту навіть з друзів і родичів. Люди брали позики й у лихварів (фенераторів), але тільки у крайніх випадках, віддаючи перевагу банківським кредитам.

Стратегія банків була різною. Одні давали в борг невеликими частинами і багатьом боржникам, інші – значні суми декільком.

У нестримному прагненні до збагачення не завжди дотримувалися порядності і чесності. Про це говорить Петроній: “Про що розводитися? Побажай, що хочеш: із грошей та з хабарем все ти одержиш. В калитці повний Юпітер сидить”. Він же навів вираз: “Ас у тебе є, аса ти вартуєш”.

Банкіри мали велику вагу, вплив в суспільстві, але ставлення до них, як і в Греції, могло залежати від обставин. Цицерон у “Промові за Квінта Росція – актора” відгукнувся про банкіра з неповагою: “Хіба одна його голова і брови, добре виголені, не свідчать про його моральну зіпсутість, не показують хитру людину? Хіба він… не зітканий весь, з ніг до голови, з брехні і обману? Він для того голить завжди голову і брови, щоб про нього можна було сказати, що на ньому нема ні волоска чесної людини. Росцій часто прекрасно представляє його на сцені, однак не заслужив від нього гідної подяки за послугу”. Римське законодавство того часу допускало настільки недозволені засоби викриття. Зауважимо, що подібні промови не звучали в Афінах IV ст. до н. е.

Римські банкіри знали й тяжкі часи. У період республіки від них та лихварів вимагали використовувати капітал на купівлю маєтків. Це призвело до банкрутств і грошової кризи через вилучення з обігу грошової готівки. Тацит повідомляв, що кредитори поставили вимогу повернути борги. Тоді скарбниця почала видавати безпроцентні позики для боржників, які “заслуговували на довір’я”.

Збереглися відомості про ще одну конфронтацію банкірів і вкладників, коли державна адміністрація (трибуни з плебеїв) знизили процентні ставки. А вони були аж ніяк не малими – 6, 12, 24, 48 і навіть 60% у різні часи. Це призвело до того, що кредитори поставили вимогу терміново повернути борги, і в результаті дебетори втратили заставу, а їх землі виявилися конфіскованими. Ринок виявився затовареним, а вартість монети різко знизилася.

Історики, які вивчали історію банків Стародавнього Риму, досліджували словник економічних термінів. Поглиблено вивчав цю проблему німецький історик-філолог М. Фойг. Він зробив аналіз висловлювань стародавніх громадських діячів (передусім Цицерона) і дійшов висновку про зв’язок староримських категорій дебету і кредиту з поняттям сучасного подвійного запису. Про це свідчать також історичні документи. Наприклад, на розкопинах Помпей було знайдено документи з архіву банкіра Луція Цецилія Юкунда, про якого ми вже згадували. У дерев’яному ящику виявлено 153 розписки. Ці розписки виписував сам банкір. Частина з них фіксувала суму виторгу від продажу застави його клієнтів з аукціону. Комісійні (їх розмір в розписках не вказано), як частина виторгу, виплачувалися банкіру. Розписки виконано на дерев’яних дощечках, покритих воском. Частина записів, що торкаються юридичного засвідчення угод, зроблено чорнилом.

У банку облік доходів і витрат вівся в прибутково-видатковій книзі. За неї банкір ніс юридичну відповідальність. Вона була регістром поточного рахунку. Книга не повинна була мати жодних виправлень.

Знатні римляни не платили готівкою. Вони просто давали банкіру документальне розпорядження, яке мало грецькі назви синграфé, хірографé, латинську транскрибере. Так називався документ, який оформляв грошові розрахунки через банк.

Заставою для видавання кредиту виступало майно боржника або поручника. У заставу приймалися навіть трупи. Очевидно, така своєрідна застава надійно забезпечувала своєчасне повернення боргу. Очевидним є і те, що до подібного способу вдавалися тільки в разі крайньої потреби. Про колоритну деталь банківських розрахунків повідомляє Горацій: один позикодавець певного дня збирав боржників і читав їм свої вірші, ставлячи їх у такий спосіб перед вибором – або платити гроші, або хвалити вірші.

Колутелла навів думку римлян, яка вкорінилася з приводу боргових зобов’язань: “Як вірно сказав лихвар Альфій, найбільш надійні боргові статті втрачають будь-яку цінність, якщо ми відмовляємося від стягнень за ними”.

Ряд фактів про функціонування банківської системи у Стародавньому Римі навів у своїх промовах Цицерон. Наприклад, в одній із них він докоряв банкірові за те, що той подав до суду щоденник. За логікою сьогодення, Цицерон не мав рації. Банкір учинив абсолютно вірно, оскільки щоденник – це доказ. Він мав всі права джерела вихідної інформації, як розписки і доручення. Напевне, це розумів банкір, а не Цицерон. Завдяки інформації про цей судовий розгляд стає ясно, що між щоденником і обліковою книгою ніякого проміжного реєстру не було і записи в книзі робилися за статтями відповідно до записів у щоденнику. Тепер зрозуміло, чому Цицерон наполягав на представленні книги як певною мірою копії щоденника, але “очищеної” від різних господарських записів оперативного і довідкового характеру.

Викликає здивування і той фрагмент із промови Цицерона, де він питав, чому щоденники служили місяць, а потім рвалися і викидалися. Навряд чи банкір викидав щоденники. Він міг звірити за ними, чи вірно було записано первинні операції, хоча записи, певна річ, не завжди були акуратними. Згадується про викреслювання. Ми знаємо, що воно мало місце у практиці грецьких банкірів. Напевне, викреслювання все-таки збереглося як один із методів анулювання записів. Крім того, на рішення банкіра не виносити на загальний огляд записи всіх оборотів могла вплинути комерційна таємниця, що охоплювала таємницю клієнтів. У період розквіту приватної банківської діяльності держава в неї не втручалася.

У банкірів, крім прибутково-видаткової, була ще одна бухгалтерська книга під назвою книга рахунків. Вклад називався депозитом, а рахунок – раціо. Винахід книги рахунків клієнтів можна з повним правом назвати видатним відкриттям обліку. В ній операції враховувалися за окремими клієнтами, і тому вони відокремилися від прибутково-видаткових рахунків.

На поточних рахунках клієнтів знайшли відображення не лише вклади і видатки готівкою, але й безготівкові перекази з рахунку на рахунок, а також залік платежів у розрахунках. Про наявність процедури переказу свідчить низка чинників. У листі Аттіку Цицерон просив його відкрити в афінському банку рахунок для свого сина, який навчався в Афінах. Називав він і агента Ксеона, через якого здійснювався переказ. Аттік відповів Цицерону, що переказ можливий після одержання ствердної відповіді від банкіра. Із промови Цицерона за Луція Флакка також можна зрозуміти, що практика безготівкових переказів була загальноприйнятою (на цьому грунті навіть виникали зловживання).

У Східній Римській імперії банки втратили колишню могутність. У IV ст. н. е. у Візантії аргентаріїв і нумуляріїв заступили колектарії. Їх діяльність регламентувалася державою, і вони стали передовсім службовцями казни. У містах вони об’єднувалися в колегії з солідарною відповідальністю, коли кожен учасник ніс відповідальність на повну суму боргу.

Від колектаріїв держава вимагала мідні гроші та обмінювала їх на золоті соліди за встановленим курсом. Величезні втрати від цих операцій скарбниця намагалася регулювати державними субсидіями. Почалися безконечні махінації банків. Адміністрація скарбниці контролювала розрахунки та бухгалтерські книги. Залишки колишньої системи застали ще хрестоносці. З офіційним визнанням християнства частиною фінансової системи стала церква. Вона об’єднала вищих державних чиновників, великих землевласників, торговців і ремісників. Церковний апарат управління не поступався імператорському.

3.4. Давньоримські монети у грошовому обігу на українських землях

Знахідки римських монет на позаримських землях свідчать про зв’язки римлян із багатьма країнами. У слов’ян римські монети були поширені лише у межах лісостепової смуги. Цілком зрозуміло, що вони потрапили сюди, маючи практичне використання. Тому мають рацію більшість дослідників, коли кажуть, що римські монети надійшли до слов’ян через торговельні зв’язки і відігравали у східнослов’янському світі роль грошового знака.

Товарно-грошові відносини охоплювали здебільшого верхівку східнослов’янського суспільства, яка лише починала складатися, однак вже нагромаджувала в своїх руках досить значні багатства. Свідченням цього є величезна кількість грошового металу, що містився у скарбах. Проте виникнення у східних слов’ян в перші століття н. е. товарно-грошових відносин аж ніяк не означало, що вся економіка східнослов’янського суспільства перейшла на товарну основу. Господарство слов’ян іще впродовж тривалого часу залишалося натуральним. Оскільки гроші є універсальним товаром, який завжди можна обміняти на будь-який інший товар, то виникало прагнення, особливо на ранній стадії розвитку товарного обігу, до перетворення якомога більшої кількості товарів у гроші, що стають, таким чином, символом багатства. Подібне явище спостерігається у будь-якого народу, який перебуває на порівняно ранній стадії розвитку товарного виробництва.

Одначе, були серед дослідників й інші думки. Певна група вчених вважає, що давньослов’янське суспільство у часи піднесення Риму перебувало на дуже низькому рівні суспільного розвитку, коли грошова торгівля виникнути не могла. А ще інша група дослідників дотримується думки, що римські монети мали у стародавніх слов’ян певне утилітарне значення, наприклад, як сировина для ювелірних виробів. Мовляв, слов’яни самі срібла не добували, тому дуже ймовірно, що сировину вони ввозили частково саме у вигляді монет, яку перетоплювали у метал. Але немає жодних підстав вважати, що це було єдиним чи, принаймні, головним призначенням римських монет у стародавніх слов’ян. Нарешті, ніколи разом із монетами не було знайдено зливків срібла, а були лише випадки, коли у скарбах разом із римськими монетами траплялися не срібні, а золоті зливки.

Інший можливий спосіб утилізації римських монет – використання їх як прикрас. Про це свідчить низка етнографічних і археологічних фактів. Наприклад, на Поділлі та в інших регіонах України дівчата нерідко використовували знайдені ними монети як намиста. Але з десятків тисяч римських монет відомо лише кілька десятків екземплярів, оформлених як прикраси. Та й для того, щоб монета у конкретному суспільстві змогла знайти застосування у вигляді прикраси, вона повинна була існувати тут у своєму прямому грошовому призначенні, тобто як засіб обслуговування товарного обігу. Тому твердження про те, що стародавні слов’яни нібито ще не могли через свою соціально-економічну відсталість вести грошову торгівлю, – безпідставне. Племена, належні до черняхівської культури, досягли уже на початок нової ери досить високого рівня розвитку. Тому використання римських монет як грошового знака в тій епосі було цілком природним.

Римські монети, що їх знаходять на землях східних слов’ян, можуть бути доказом торгівлі з ними римлян. Зрештою, сумніви про реальність такої торгівлі можна розвіяти, провівши паралель з історією германських племен, які перебували на приблизно рівному ступені соціально-економічного розвитку. У тих і тих це була доба, коли відбувалося відокремлення ремесла від основної галузі господарства і складалися умови для більш широкого розвитку торгівлі, остаточного розкладу родоплемінних відносин і поступового утворення класового суспільства; доба утворення перших, іще примітивних, політичних об’єднань. Тож знахідки римських монет є слідами грошової торгівлі слов’ян з римлянами.

Додатковими доказами цього факту є знахідки речей, які, поза сумнівом, мають римське походження і належать до того ж періоду, коли відбувався масовий приплив римських монет на територію сучасної України.

Розвиток торговельних зносин слов’ян із римлянами був тісно пов’язаний з політичними подіями того часу. Римські монети у більш або менш значних кількостях почали потрапляти на слов’янські землі за правління Нерона, Веспасіана, Доміціана, а також Траяна. І справді, приплив римських монет на територію сучасної України тривав саме тоді, коли римляни панували в Дакії.

Переважну більшість римських монет, знайдених на слов’янській території, становлять срібні денарії, тоді як мідні і золоті монети трапляються досить рідко. Більшість із знайдених римських монет карбовані у другій половині І і ІІ ст. н. е. Більш ранні або пізніші трапляються значно рідше. Процес потрапляння римських монет на позаримські землі міг відбуватися тільки впродовж того часу, коли ці монети були в обігу у самому римському суспільстві.

Припинення масового розповсюдження римських монет на слов’янських землях безпосередньо пов’язано з політичними і соціально-економічними обставинами навколо Римської імперії в ІІІ ст. н. е. Для цього періоду було характерним явище псування монет. Римській денарій втрачав свою пробу і вагу, знецінювався, внаслідок чого повноцінний денарій ІІ ст. н. е. дуже швидко зник з обігу. Тому на слов’янські землі монети, найімовірніше, потрапили на початку кризи, тобто впродовж ІІ ст. н. е. Отже, відтинок часу від середини І до початку ІІІ ст. н. е. слід уважати основним періодом припливу римських монет на слов’янські землі, хоча, можливо, справді масовий приплив почався десь на зламі І і ІІ ст. н. е.

Деякі дослідники вважають, що повторний максимум припливу римських монет на територію східних слов’ян мав місце в епоху Константина Великого та його спадкоємців (IV ст. н. е.), пов’язуючи його з воєнно-політичною діяльністю слов’янських племен.

Кінець римського панування в Дакії негайно спричинив майже повне припинення будь-яких зв’язків.

Висновки

1. Перша римська монета мала назву ас. Вона виливалася з міді і важила 273 г. Крім цього, в обігу були фракції аса: семіс, трієнс, квадранс, секстанс, унція. Поряд із зображенням римських богів вони містили позначення номіналів.

2. Карбування монет у Стародавньому Римі почалося в 269 р. до н. е. З’явилися срібні денарії, вікторіати, квінарії, сестерції. В основі монетної справи лежав фунт, який важив 327,4 г. Рішення про карбування монет приймалося державними органами, що представляли сенат та імператора.

3. Масове карбування золотих монет почалося в період управління імператора Августа. Вони називалися ауреусами і відповідали 25 денаріям. Тоді ж в монетній справі почав використовуватися аурихалк, з якого карбувалися сестерції та дупондії.

4. Вміст срібла в римських монетах віддзеркалював стан економіки в той час, коли вони карбувалися. Війни, економічні труднощі, розбрат у суспільстві призвели до зменшення частки дорогоцінного металу в монетах до 2-3%. Це відображало величезну інфляцію, характерну для Риму в новій ері.

5. Банківську справу Стародавній Рим запозичив у Стародавньої Греції. Банкіри обмінювали і перевіряли монети, приймали вклади, видавали кредити, проводили безготівкові розрахунки. В їхню діяльність активно втручалася держава.

6. Характерними ознаками ведення банківництва були високий рівень організації діловодства та детальна правова регламентація банківських операцій. Римським банкірам приписують введення в економічну науку таких понять, як дебет і кредит, використання прибутково-видаткової і головної книг, представлення їх як доказів у суді.

7. Римські монети найбільш масово надходили на українські землі у ІІ ст. н. е. Це було обумовлено значними торговельними зв’язками між народами, що населяли відповідні території. Східнослов’янські племени використовували римські монети для обслуговування внутрішньої торгівлі, утворення скарбів, а також для виготовлення прикрас.

8. Римські монети і банківська справа мали великий вплив на розвиток економіки цілого світу. Деякі номінали (солід, денарій) лягли в основу назв окремих європейських грошових одиниць (наприклад, су і деньє), а документальне і юридичне оформлення були успадковані у подальшому розвитку людської цивілізації.

Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризуйте передумови виникнення в Стародавньому Римі монетного господарства.

2. Назвіть номінали, що перебували в грошовому обігу Стародавнього Риму. Які співвідношення було встановлено між ними?

3. Які римські імператори зробили найбільший внесок у монетне господарство?

4. Як називалися давньоримські банкіри?

5. Які документи використовувалися в банківській справі Стародавнього Риму?

6. Опишіть проведення римськими банкірами безготівкових розрахунків.

7. Яким чином давньоримські монети потрапляли на територію сучасної України? Як вони тут використовувалися?

Література

1. Зварич В., Шуст Р. Нумізматика: Довідник. – Т., 1998.

2. История древнего Рима / Под ред. В. И. Кузищина. – М., 1981.

3. Комаровский И. Очерки Рима в финансовом и экономическом отношениях. – М., 1969.

4. Кропоткин В. В. Клады римских монет на территории СССР. – М., 1961.

5. Луцатто Дж. Экономическая история Италии. – М., 1954.

6. Малькова Т. Древняя бухгалтерия: какой она была? – М., 1995.

7. Михалевский В. М. Очерки истории денег и денежного обращения. – М., 1948. – Т.1.

Тема 4. Грошово-банківське господарство в Північному Причорномор’ї

На VIII-VI ст. до н. е. припадає період масової колонізації греками узбереж Чорного та Азовського морів. Розповсюджуючи сюди свої сфери впливу, в пошуках сировини (металів і лісу), хлібу, а також рабів і ринків збуту приходили в Північне Причорномор’я вихідці з Греції і Малої Азії.

У той час, коли Тира, Ольвія, Херсонес і Пантікапей протягом перших 3-4 століть свого існування були політично незалежними, такі міста, як Німфей, Феодосія чи Керкинітида швидко попали під вплив Боспорського царства та Херсонеської держави. Більшість міст-полісів у ІІ ст. до н. е. були об’єднані в понтійську державу Митридата VI Євпатора, яка була розгромлена гетськими племенами. З середини І ст. до н. е. на північнопричорноморські землі поширився вплив римських імператорів. Початок періоду занепаду перших українських міст датують ІІІ ст. н. е., коли вони були розгромлені варварськими племенами.

4.1. Виникнення і формування грошових систем в Українському Причорномор’ї

Монетне карбування в містах, розташованих на українських землях Північного Причорномор’я, вперше розпочалося в Пантікапеї в другій чверті VI ст. до н. е. Приблизно тоді ж перші литі гроші у формі стріл і дельфінів з’явилися в Ольвії.

У другій половині VІ ст. до н. е. на території нинішнього селища Роксолани, що знаходиться в Овідіопольському районі Одеської області, виникло городище Ніконій. Великий вплив на нього мали Істрія, Ольвія та Тира, знахідки монет яких є досить значними на розкопинах давнього південноукраїнського міста. Але серед скарбів трапляються й монети, виробництво яких дослідники відносять до самого Ніконія першої половини V ст. до н. е.

Відомо три номінали ніконійських бронзових литих монет. Найбільший з них містив зображення сови і напис ΣKY або ΣKYΛ та колеса з чотирма шпицями, які мали між собою поперечини. Важили такі монети 56,5 і 63,5 г. Монети вагою 12,4-16,1 г становили середній номінал. Виглядом вони нагадували попередні, лише колесо мало просту форму. На найменших номіналах, що важили 0,7-2,4 г, на аверсі зображувалася сова, а на реверсі – літери ΣK.

Випуск цих монет пов’язують з іменем скіфського царя Скила. Дотримуючись багатьох грецьких звичаїв та обрядів, він багато часу проводив в Ольвії. Дослідники вважають, що основним мотивом випуску власної монети для Скила було отримання торговельної та фінансової незалежності. Грекофільство цього царя не подобалось скіфській верхівці, і згодом він був замінений іншим правителем. Ним став його брат Октамасад, який, захопивши Скила, відтяв тому голову.

Надалі ніякий володар монет в Ніконії не карбував, хоча поселення існувало до ІІІ-IV ст. до н. е.

На переломі VІ-V ст. до н. е. зародилося життя в Керкинітиді, яка знаходилася на території нинішньої Євпаторії. Досі невідомі її засновники, але найбільш ймовірними вважаються вихідці з Гераклеї Понтійської або невідомого іонійського поліса. У ІV ст. до н. е. Керкинітида увійшла до складу Херсонеської держави.

Початок емісії власних грошей у Керкинітиді датується другою половиною V ст. до н. е. Це були стріло-риби – монети специфічної форми, один бік яких нагадував наконечник стріли, інший – рибу. Дослідники вважають, що такі литі монети повинні були стати еквівалентом для ольвійських “стріл” і “дельфінів”.

Наприкінці V ст. до н. е. приватних стріло-риб заступили державні керкинітидські аси. На цих литих мідних монетах, що важили близько 30 г, з одного боку було зображення риби, а з іншого – напис КА, що означав початок назви міста. Їх доповнювали менші номінали, що становили десяту частини асів, з зображеннями риби або колосу та літери К.

З початку ІV ст. до н. е. грошовий ринок Керкинітиди заполонили херсонеські монети, які домінували там до 330 р. до н. е. Саме тоді в Херсонесі припинилося панування олігархів, а Керкинітида здобула незалежність, яка тривала приблизно 40 років. У той час жодна іноземна монета не була в обігу у цьому місті.

До 330-320 рр. до н. е. відносять випуск нових керкинітидських монет з легендою КАРК та зображенням богині Ніке та лева, який напав на бика, палиці і напису НРАКΛ. Саме цей напис дозволяє деяким дослідникам стверджувати, що незалежність Керкинітиді допомогла здобути Гераклея Понтійська.

На мідних монетах подальших випусків трапляються зображення грецьких богів і богинь (Гери або Тіхе, Геракла, Артеміди) і вершника, орла на блискавці та лані. Доповнюють їх написи КАРКІNІ, КАРКІNІΔ, КЕРКІ або КЕР. Цікаву групу становлять монети з зображенням на однім боці скіфа, що сидить і тримає колчан і сокиру, а на іншому – коня.

Незважаючи на розквіт, у 290 р. до н. е. місто увійшло до складу Херсонеської держави, припинило карбування монет та перетворилося на виробничий додаток.

На місці скіфського поселення недалеко (17 км) від нинішнього м. Керч у VI ст. до н. е. було засновано Німфей. V-ІV ст до н. е. було періодом розквіту цього поліса. Тоді він вів жваву торгівлю зерном з Афінами. Дослідники вважають, що в другій половині V ст. до н. е. Німфей карбував власну монету. Відомо три номінали: драхми, діоболи і геміоболи. На всіх монетах містилось зображення на аверсі жіночої голови, повернутої вліво, на реверсі – виноградної лози і напис NY або NYN.

Карбування монет в Німфеї тривало не більше чверті століття і припинилося, за однією версією, внаслідок входження міста до Афінського морського союзу, тобто під владу Афін, за іншою – в результаті зради його правителя афінянина Гілона, який здав місто боспорцям. Так це чи ні, але відомо, що місто ввійшло до складу Боспорського царства та існувало до ІІІ ст. до н. е., поки не було розгромлено готами.

У VI ст. до н. е. на території нинішнього м. Феодосія мілетці заснували поліс, який володів зручним портом і був оточений родючими землями. Ці чинники сприяли перетворенню Феодосії в VI-V ст. до н. е. у значний торговельний центр. У першій половині ІV ст. до н. е. він його було приєднано до Боспорського царства.

Ще за часів незалежності в кінці V ст. до н. е. у Феодосії почався випуск монет. Це були срібні номінали, на яких на аверсі було зображено голову безбородого божества, а на реверсі – голову бика і напис ΘЕОΔЕО. Хоча переважали дрібні номінали, на початку ІV ст. до н. е. було випущено срібні драхми з зображенням голови бога війни Ареса та попереднім виглядом реверсу монети.

У кінці ІІІ ст. до н. е. Феодосія випустила мідні монети із зображенням богині Афіни. Типологічно ці монети тісно пов’язані з афінськими, що пояснюється економічними зв’язками двох міст.

Феодосія перебувала у складі Боспорського царства аж до його занепаду. У ІV ст. н. е. вона була розгромлена гунами, а в VІ ст. н. е. її захопили хазари.

Тиру було засновано у другій половині чи в кінці VI ст. до н. е. на території нинішнього м. Білгорода-Дністровського, розташованого в Одеській області. Цей поліс виконував роль центру, через який велася транзитна торгівля між західними і східними містами Північного Причорномор’я.

Монетна справа Тири почалася з емісії в другій половині IV ст. до н. е. срібних драхм із зображенням голови богині Деметри і бика, що буцається. На той же період припав випуск мідних монет двох номіналів. На більшому, вагою коло 11 г, зображено голови річного бога Тираса і коня. Зображення на монетах супроводжувалися написами TYPANON або TYPA. Якщо одні дослідники переконані, що перше слово означає олігархічне правління в місті, то інші вважають, що це – лише прикметник, що вказує на належність монети Тирі. Останнє твердження дає підстави віднести прибутки від карбування монет місту, адже саме воно фінансувало їхній випуск.

У Тирі вироблялися також наслідування золотих статерів царя Фракії Лісімаха, які містили монограми назви міста та осіб, за рахунок яких здійснювалася їхня емісія.

Протягом ІІ – першої половини І ст. до н. е. в місті випускалися мідні монети, на яких були зображені різноманітні грецькі боги та їхні атрибути. Припинилася емісія внаслідок розгрому Тири гетськими племенами.

За правління римського імператора Доміціана (81-96 рр. н. е.) Тира перейшла на римську монетну систему. У місті карбувалися тетрасарії, дупондії та асарії з іменем і зображенням імператора на аверсі та богині, орла і палиці на реверсі відповідно до номіналу.

Надалі монети карбувалися за імператорів Адріана та Антонія Пія; за правління останнього було введено новий номінал – тригеміасарій. Чергові зміни відбулися за правління Коммода, коли було введено в обіг тресис, який містив зображення міської богині з рогом достатку і кормовим веслом та погруддя самого імператора і легенду з його іменем.

Асарії, дупондії, тетрасарії та тресиси великої кількості типів з зображеннями Геракла, Ніке, Гети та інших богів карбувалися за імператорів Септимія Севера (193-211 рр.) та Каракалли (211-217 рр.). Останні монети Тири були випущені від імені імператора Севера Александра (222-235 рр.), як переконують дослідники, в перші роки його правління. Досі невідома причина, яка привела до припинення емісії монет в місті, бо існувало воно принаймні до кінця ІІІ ст.

4.2. Грошове господарство Боспорського царства

Боспорську державу було утворено на початку V ст. до н. е. Це був союз міст Східного Криму та Північного Кавказу. Згодом вона перетворилася на найбільше державне утворення в Північному Причорномор’ї з цетром держави у Пантікапеї. Заснований мілетцями у VI ст. до н. е. в межах нинішнього м. Керч, він одним з перших в Європі почав емісію власних грошей.

Дослідники вважають, що, ймовірно, перші монети в Пантікапеї було відкарбовано коло 530 р. до н. е. На них з одного боку було зображено голову лева, що свідчить про вплив Мілета, а з іншого – втиснутий квадрат, переділений на чотири менші. Вони вироблялися зі срібла за егінською монетною системою і відповідали геміоболам, тріоболам, тетроболам та драхмам. Крім них, зі срібла карбувалися тетартеморії – найдрібніші монети, що важили 0,34-0,45 г та містили зображення мурашки.

Близько 490 р. до н. е. Пантікапей перейшов на перську монетну систему (норма драхми – 5,45 г), а з 480 р. до н. е. почався період утворення Боспорської держави. Однією з версій об’єднання є релігійний мотив. Доказом цьому може бути той факт, що якраз тоді до влади в Пантікапеї доступилися представники династії Археанактидів, які були жерцями найпопулярнішого серед колоністів культу бога Аполлона Лікаря. Тому з 480 по 438 р. до н. е. в місті спостерігалося паралельне храмове та полісне карбування.

На монетах, що випускалися храмом Аполлона, містяться подібні зображення, але вони доповнені літерами А-П-О-Λ на реверсі. Міське карбування можна було розпізнати за написом П-А. На монетах обох емітентів з’явилася восьмикутна зірка та ускладнилося зображення голови лева і переділеного квадрата. Геміоболи і тетартеморії також містять літери П-А та чотирикутні зірки.

У 438 р. до н. е. в Пантікапеї до влади доступився Спарток І, започаткувавши династію Спартокідів. Відтоді припинився випуск грошей храмом Аполлона, що свідчило про деяку ворожість представників двох династій. На міських монетах напис ускладнився до П-А-N.

За правління Сатира І (433-389 рр. до н. е.) ця легенда розвинулася до П-А-N-ТІ. Через десять років після початку його перебування при владі відновилось карбування монет храмом Аполлоном. Ще десять років знадобилося полісові та храмові, щоб змінити тип реверса. На міських монетах в квадраті з’явилася голова барана, а напис АПОΛ на храмових монетах поступився місцем ПАNТІ. Щоб зберегти деяку самобутність, храм карбував на аверсі своїх монет зображення голови Аполлона в вінку.

Саме тоді почали карбувати свої монети інші міста Українського Причорномор’я, що входили до складу Боспорської держави, – Німфей та Феодосія.

На переломі V-ІV ст. до н. е. нівелювалася різниця між храмовим та полісним карбуванням Пантікапея. Єдиною відмінністю на монетах залишилася маленька шестикутна зірка на реверсі храмових монет, замість якої на полісних є зображення осетра. Крім того, вже не карбувалися тетартеморії.

Від 393 р. до н. е. сталися нові зміни у грошовому господарстві Боспорської держави: припинилося карбування монет храмом Аполлона, на єдиних срібних монетах того часу (діоболах) на аверсі з’явилося зображення голови бородатого сатира у вінку з листя плюща, яке ототожнюють з правителем. Тоді ж почалося карбування мідних монет з зображенням голови осетра.

Сатир І проводив активну завойовницьку політику, яка мала на меті обмеження автономії міст Боспорської держави. Це привело до припинення випуску ними власних грошей. У боротьбі за Феодосію у 389 р. до н. е. цей цар загинув. Справу батька продовжив Левкон І (389-349 рр. до н. е.). Початок його правління відобразився на пантікапейських монетах через зображення на реверсі лева на повен зріст зі збереженням попереднього аверсу (бородатого сатира).

Саме Левкон І завершив формування Боспорської держави, яка набула рис греко-варварського утвору. Це виражалося, передовсім, в титулах її володарів, які називали себе царями, що не було характерним для їх елліністичного походження.

ІV ст. до н. е. стало періодом розквіту для Боспору. Він проводив жваву торгівлю (особливо зерном) з Грецією, розвивалася металообробка, активно велося будівництво. Економічний розквіт держави привів до започаткування регулярного випуску золотих монет, який розпочався з 380 р. до н. е. Це були драхми і дидрахми аттичної ваги та статери, що важили 9,1 г. На них зберігалися попередні зображення.

За існуючим на той час у Пантікапеї курсом золота і срібла (1:13 1/3) тяжчі золоті монети можна прирівняти до кізикінів. За однією версією, таку рівність було встановлено для того, щоб боспорський статер міг вийти на зовнішній ринок. Інші дослідники вважають, що це було зроблено в інтересах місцевої торгівлі, щоб зменшити залежність від привізних кізикінів. Останні золоті статери карбувалися за часів правління царя Євмела (310-304 рр. до н. е.), який захопив престол у боротьбі зі своїми братами.

Крім золотих, в ІV ст. до н. е. тривало карбування срібних та невеликої кількості мідних монет. На переломі ІV-ІІІ ст. до н. е. Пантікапей перейшов на хіосько-родоську монетну систему (норма драхми – 3,9 г), а відношення між золотом і сріблом установилося на рівні 1:10, що відповідало грецькому. У той період вже спостерігався вивіз цих коштовних металів з Боспору, що згодом стало однією з причин грошової кризи у цій державі.

За часів Спартока ІІІ (304-284 рр. до н. е.) на монети повернулося зображення голови Аполлона. Цей факт дослідники пов’язують з можливим спільним фінансуванням їхнього випуску царем, як архонтом (головою міської общини), та відповідним храмом.

На початок правління наступного царя Перисада ІІ (284-245 рр. до н. е.) припало надкарбування мідних монет, що мало на меті зменшити їхню вартість та привести її до реальної, а не кредитної. Але ці заходи вже не змогли зупинити грошової кризи в Боспорському царстві, яка розгорілася в ІІІ ст. до н. е. Її основними ознаками стало припинення випуску золотих і срібних монет, оскільки міжусобні війни та скорочення зовнішньої торгівлі з Афінами призвели до зменшення запасів коштовних металів. У той час переважала емісія мідних монет, які постійно перекарбовувалися і надкарбовувалися.

У період кризи міське карбування частково фінансувалося храмом Аполлона, про що свідчить зображення цього бога на монетах. Ще одним способом виходу з кризи був випуск монет від імені царя Левкона ІІ (240-220 рр. до н. е.). Це були дихалки, тетрахалки та оболи, які містили зображення голови Геракла чи Афіни та різноманітної зброї (лук, палиця, щит, спис). Наприкінці ІІІ ст. до н. е. до монетного карбування долучився ще й храм Посейдона, який карбував оболи з його зображенням. Отож, кризу боло подолано завдяки залученню додаткових джерел фінансування емісії грошей.

Наступний правитель Боспору архонт Гігіенонт (220-200 рр. до н. е.), окрім золотих, карбував ще й срібні монети, які містили його зображення. На золотих статерах цього володаря був тризубець, прикрашений дельфінами.

Протягом ІІ ст. до н. е. всі боспорські царі карбували золоті статери і срібні драхми, дидрахми та тетрадрахми (за аттичною монетною системою). Цей факт, поряд з загальним покращенням економічної ситуації, сприяв стабілізації грошового господарства. Міське карбування того часу представлене срібними та мідними монетами. На початку другої половини ІІ ст. до н. е. на срібних номіналах з’явився напис ПАNTIKAПАІТΩN. Крім міста, свої монети карбували храми Аполлона, Посейдона, Афіни та Діоніса.

Правління династії Спартокідів припинилося приблизно в 108 р. до н. е. в результаті повстання Савмака. Воно було придушене військом, посланим понтійським царем Митридатом VI Євпатором, що спричинило входження Боспору до складу його царства. На початку його правління право монетного карбування мали не тільки Пантікапей, а й Фанагорія та Горгіппія (нинішня територія Росії). Але у 80-х рр. до н. е. вони були його позбавлені, що стало результатом придушення антимитридатівського повстання. У 65-63 рр. до н. е. Митридат VI Євпатор провів в Пантікапеї емісію золотих статерів, які були покликані фінансувати майбутню війну з Римом.

Наступні понтійські царі карбували золоті і мідні монети. За часів правління наступника Митридата VI Євпатора Фарнака (63-47 рр. до н.е.) на золотих царських монетах почали проставляти роки понтійської чи боспорської ери.

Після загибелі Митридата VI Євпатора Рим значно розширив свій вплив на Боспор. Римляни втручалися в питання управління, намагалися перетворити причорноморську державу в захисний редут перед варварськими племенами, постачальника хліба та сировини. У боспорському карбуванні це проявлялося в появі на монетах портретів римських імператорів, тоді як місцеві правителі позначалися через монограми. Крім того, від кінця І ст. до н. е. Боспор повністю перейшов на римську монетну систему. Так, з міді карбувалися аси та його фракції, а золоті статери відповідали римським ауреусам. За імператора Нерона, який заборонив Боспору випуск золотих монет, почалася емісія нових мідних номіналів: сестерціїв та дупондіїв.

У часи правління Митридата VIII (39-41 рр.) на золотих і мідних монетах з’явилися повне ім’я та титул царя (ВАΣІΛЕΩΣ МІΘРІΔАТОΥ), а на іншому боці далі містилось зображення римського імператора. Така ситуація змінилася за римського імператора Тита. Тоді в Боспорі правив Рескупорид (69-92 рр.), який почав на своїх золотих і мідних монетах вміщувати на аверсі власний портрет, а зображення римського правителя переніс на реверс. Такий тип зберігся до кінця боспорського монетного карбування.

З часів правління Савромата ІІ (175-211 рр.) почала значно погіршуватися якість золотих монет (вміст коштовного металу в деякі роки становив 33%), що стало індикатором фінансово-економічних труднощів Боспорського царства. Ці причини, а також потреба фінансування військових видатків царя, викликали також збільшення номінальної вартості мідних монет за збереження попереднього реального вмісту металу.

Золоті монети, якість яких поступово погіршувалася, з часом перетворилися на мідні, що зберігали тип статера. Наприкінці свого існування Боспорське царство ще намагалося відродити минулу славу: здійснювалася емісія золотих і срібних монет, дуже інтенсивно працювала карбівня. Але загальна криза античного світу, погіршення якості монет, внутрішня боротьба за престол призвели до припинення у 336/337 рр. монетного карбування. Боспор не зміг вистояти перед навалою варварських племен і потрапив під протекторат гунів, які спалювали навколишні городища та поселення. У кінці IV ст. він був приєднаний до Візантійської імперії.

4.3. Гроші та банківництво в Ольвії

На зламі VII-VI ст. до н. е. на території сучасного селища Парутине мілетці заснували Ольвію. Протягом століття вона стала не тільки типовим грецьким полісом, але й вагомим виробничим і торговельним центром. Ольвія швидко поширила свої впливи на навколишні поселення, зокрема на Березань – першу грецьку колонію, засновану в 645/644 р. до н. е.

Найбільш поширеним на території Північного Причорномор'я в період заснування Ольвії був культ бога Аполлона Лікаря. Традиції того часу вимагали на новоосвоєних територіях будувати храм божеству і приносити йому дари. Оскільки атрибутами Аполлона Лікаря були лук і стріли, пожертвування мали вигляд стріл, які згодом стали виконувати роль грошових знаків. Вони відливалися з бронзи і важили приблизно 5,3 г.

У третій чверті VI ст. до н. е. в Ольвії став популярним культ Аполлона Дельфінія. Цим пояснюється факт виникнення нових грошей у формі дельфінів. Вони перебували в обігу паралельно зі стрілами за співвідношенням 10 до 6. Важили дельфіни 3-3,5 г. Обидва види грошей були результатами приватних емісій, оскільки приватними мусять бути пожертвування. Вони залишалися в обігу до кінця ІV ст. до н. е.

У першій половині V ст. до н. е. розпочалося економічне піднесення Ольвії, наслідком якого став полісний випуск грошей у вигляді монет. Коло 480-470 рр. до н. е. відбулася емісія бронзових асів вагою 54-76 г з зображенням голови Афіни Паллади і дельфіна на одному боці та колеса – на зворотному. Якщо скористатися найбільш правдоподібною для Ольвії мілетською ваговою системою, то ці аси мали прирівнюватися 12 стрілам або 20 дельфінам.

Протягом наступних 50 років в місті далі випускали бронзові литі аси вагою 127, 66,71 та 23-24 г.

У 440-430 рр. до н. е. відбулася емісія срібних монет, на яких на аверсі був зображений Геракл у шкурі лева, що стояв на коліні і напинав тятиву лука, та напис EMINAKO, а на реверсі – колесо у втиснутому квадраті з дельфінами по боках. Останнє зображення пояснюють можливим злиттям культів обох Аполлонів. Напис на монетах, вочевидь, означав ім’я магістрата. Важили вони 7,85-11,74 г і могли прирівнюватися до статерів егінської монетної системи.

З метою припинення функціонування приватних стріл і дельфінів влада міста винесла рішення про цілковиту заміну їх державними монетами. Так у 438-410 рр. до н. е. з’явилися аси з написом APIX та зображенням голови Горгони на одному боці та орла на дельфіні – на зворотному. Відомі їхні три вагові групи: 104-138 г, що відповідали 1/96 частині кізикіна, 21-34 г (1/384 частина) та 10-16 г (1/768). Слово на монеті було складено з перших складів давньогрецьких слів АРΔІΣ (стріла) і ІХΘΥΣ (риба). За іншою, менш ймовірною, версією цей напис слід читати як ХАРІ і розуміти його як початок одного з кількох грецьких імен (наприклад, Харікл, Харіген і т. д.). Крім того, були випущені дельфіни з написом АРІХ:О, де остання буква ймовірно означала назву міста. Дельфіни і стріли, які відповідали цим еталонам, обмінювалися як грошові знаки. Крім того, в обіг надійшли дельфіни з написом ΘΥ, що мало означати давньогрецьке слово ΘΥΩРА (жертва). Вони виконували сакральну функцію паралельно з випущеними попередньо дрібнішими дельфінами. Отже, держава намагалася взяти під свій контроль випуск вотивів (жертвопринесень).

На 410-400 рр. до н. е. припав випуск срібних монет вагою 0,91 і 0,51 г, що відповідає оболам і геміоболам егінської монетної системи з написом ОΛВІ. Трохи пізніше, бо в 400-380 рр. до н. е. тривала емісія бронзових асів, які важили 18-27 г і містили зображення, подібні до попередніх випусків, та напис ОΛВІО.

Першою половиною ІV ст. до н. е. датовано декрет Каноби, який регулював грошовий обіг в Ольвії. Його статті були витесані на мармурових стелах поряд із подібними документами інших грецьких міст. На територію полісу можна було ввозити будь-які золоті та срібні монети, але вони підлягали обов’язковому продажеві за ольвійські срібні та мідні гроші. При цьому курс обміну встановлювався за угодою. Виняток становили електрові кізикіни, які продавалися за 10,5 ольвійських статерів.

Операції купівлі-продажу іноземних валют здійснювалися на спеціальному місці, де відбувалися народні збори (на камені в еклесіастерії). Така практика обміну грошей на агорі походила зі Стародавньої Греції. Ольвійські міняйли, як і їхні грецькі колеги, суворо стежили за правдивістю іноземних монет. Для припинення обігу фальшивих грошей використовувалися пробірні камені, що давали змогу перевірити якість коштовних металів, із яких було зроблено монети. Порівнюючи сліди на камені, що залишалися від еталону міняйла та монети, яка перевірялася, можна було переконатися, правдивий чи фальшивий іноземний або ольвійський грошовий знак.

Перше карбування монет в Ольвії відбулося в другій чверті ІV ст. до н. е. Саме до того часу відносять випуск мідних асів з зображенням голови Деметри, орла на дельфіні та скорочення імен на багатьох з них. Дослідники вважають, що монети з іменами карбувалися від імені приватних осіб, а безіменні – за рахунок поліса.

Їх заступили литі аси, на яких були зображені: голова Деметри в фас, орел на дельфіні, напис ОΛВІН, а також окремі букви (А, В, повернута в протилежний бік, Г, Δ, Е, Υ) та символи “зірка” і “колос” на деяких з них. Вчені вважають, що таким чином почався храмовий випуск: монети з колосом емітувалися храмом Деметри, а з восьмикутною зіркою – Аполлона Дельфінія. Монети без таких символів приписують полісному карбуванню.

Паралельний випуск монет – містом і храмами – тривав в 330-310 рр. до н. е. Особливістю цього періоду була поява в обігу одночасно золотих, срібних і мідних монет, на яких збереглися попередні зображення. На більшості монет всіх номіналів містяться скорочення імен, монограми та окремі літери. До храмів, що здійснювали емісію грошей, долучилися культи Посейдона, Борисфена та Аполлона Лікаря.

Згодом храмове карбування припинилося, і відбувся поступовий перехід золотих і срібних монет на одну аттичну вагову систему та встановлення відношення золота та срібла, подібного до грецького, – на рівні 1:10. Доти срібні монети випускалися за самоською ваговою системою, а раціо було на рівні 1:12,17.

300-280 рр. до н. е. датовано період випуску борисфенів – бронзових монет, на яких були зображені бородате річне божество Борисфен, повернутий вліво, на аверсі та скіфська зброя (горит та сокирка), напис ОΛВІО, доповнений різноманітними літерами та монограмами, – на реверсі. За аттичною ваговою системою ці монети відповідали дихалкам.

Борисфени були витручені срібними монетами вагою 7,9 г та 1,99-4,17 г, які можна вважати дидрахмами та драхмами родоської вагової системи. Оскільки на монетах є скорочення імен, можна припустити, що це було приватне карбування.

Три номінали мідних монет, які надійшли в обіг в 270-260 рр. до н. е., випускалися від імені колегії Семи – одного з керівних органів полісу, який розпоряджався священною скарбницею.

Наступні роки ІІІ ст. до н. е. характеризувалися чергуванням емісії срібних і мідних монет, що карбувалися за аттичною монетною системою. Саме тоді став популярним культ Геракла, голову якого можна побачити на аверсі монет. Наприкінці століття ольвіополіти перейшли на родоську монетну систему.

Від початку ІІ ст. до н. е. Ольвія перебувала під впливом скіфської держави, зберігаючи при цьому певну політичну незалежність. На початку другої половини ІІ ст. до н. е. тут карбував свої мідні монети скіфський цар Скилур. Вони містили зображення самого володаря, грецьких богів і богинь, скіфських воза та різноманітної зброї. Траплялися також написи, що означали ім’я та титул Скилура та назву міста ОΛВІО.

Наприкінці ІІ ст. до н. е. Ольвія попала в залежність від понтійського царя Митридата VI Євпатора, за часів правління якого карбувала дрібні мідні номінали. У середині 40-х рр. І ст. до н. е. місто було розгромлене гетами і заселене знов в останньому десятилітті перед початком нової ери.

У 50-х рр. в Ольвії паралельно з випуском міських мідних монет проводилося карбування золотих статерів сарматського царя Фарзоя. Саме тоді на монетах з’явилися роки ольвійської ери, яка почалася в 46/47 р., та роки правління першого архонта. Крім того, слід зазначити, що міські емісії відбувалися завдяки допомозі Риму, про що свідчить зображення на монетах Зевса і римського орла.

У кінці 60-х рр. в Ольвії відновилася емісія срібних монет. З цього металу карбувалися денарії та потрійні денарії сина Фарзоя – сарматського царя Інісмея, або Іненсимея. Вони містять портрет самого царя, голову Аполлона або Тіхе, монограми, ім'я магістрату та напис ОΛВІОПОΛЕІТЕΩN.

Надалі в Ольвії випускалися лише мідні монети. Крім того, популярним заходом було надкарбування монет попередніх емісій, що здійснювалося за згодою Риму. Починаючи з ІІ ст. в місті розташовувався римський гарнізон, що сприяло надходженню сюди римських монет. За часів правління Септимія Севера (193-211 рр.) на ольвійських монетах з’явилися портрети імператорів та членів їхніх сімей. Саме тоді Ольвія ввійшла до складу римської провінції Нижня Мезія.

Останні монети Ольвії карбувалися за Севера Александра (222-235 рр.). Це були дупондії, тетрасарії, асарії та тресиси з зображеннями Зевса, Тіхе, орла та бика, що стоїть. Трапляється на цих монетах і напис ОΛВ/ПОΛІ/ТΩN.

У 30-х рр. ІІІ ст. Ольвію розграбували готи, а на початку наступного століття місто припинило існування.

4.4. Гроші Херсонеса

Наприкінці V ст. до н. е. (422-421 рр. до н. е.) на березі Карантинної бухти нинішнього Севастополя вихідці з Гераклеї Понтійської заснували містечко, яке назвали Херсонесом, – типовий грецький поліс, жителі якого займалися торгівлею, сільським господарством та різноманітними ремеслами.

На 390-380 рр. до н. е. дослідники відносять початок емісії грошей в Херсонесі. Це були срібні та мідні монети, які містили на аверсі зображення голови богині Діви, повернутої вліво, а на реверсі – риби і палиці, повернутих вправо, та напис ХЕР або ХЕРΣ, що означав скорочення назви міста.

Перші срібні херсонеські монети випускалися за перською ваговою системою. Такий висновок дослідники зробили на основі порівняння ваги окремих номіналів. Це дало їм змогу стверджувати, що в місті карбували тетроболи, діоболи та геміоболи. Щодо мідних монет, то це були лепти та халки.

Зображення Діви характерне і для наступних випусків монет, оскільки культ цієї богині був дуже великим в Херсонесі і проіснував аж до утвердження християнства. У ній поєднувалися риси місцевої богині Тіхе та грецької Артеміди. Поступово Діва стала основною міською богинею.

Протягом першої половини ІV ст. до н. е. в Херсонесі тривав випуск мідних і срібних монет з Дівою та биком, що буцається, палицею, дельфіном, мордою лева, а також іменами посадових осіб, які відповідали за емісію.

У 350-330 рр. до н. е. протягом 18 років здійснювався випуск мідних монет (дихалків) з зображенням квадриги на одному боці та воїна, який озброєний списом і щитом, стояв на колінах. Щорічний випуск цих монет позначався послідовними буквами грецького алфавіту від А до Σ. Дослідники пояснюють цей факт правлінням у місті олігархів, які так позначали роки свого владарювання, протягом яких демократичні інститути не існували.

Від середини ІV ст. до н. е., за винятком періоду правління олігархів, на херсонеських монетах почали зазначати імена членів колегії номофілаків (стражів закону). Вона складалася з трьох чоловік на чолі з діойкетом, які виносили законодавчі пропозиції на розгляд народних зборів. Видатний дослідник грошей Північного Причорномор’я В. О. Анохін вважає, що саме номофілаки визначали необхідність випуску нових монет, обсяг їхньої емісії, вибирали метал, вагову систему, монетні типи та номінали майбутнього карбування, а також здійснювали контроль за цим процесом.

На кінець ІV – початок ІІІ ст. до н. е. припав період найбільшого розквіту Херсонеса. Поряд з сільським господарством, в якому переважали виноградарство і виноробство, швидко розвивалося будівництво. Однією з будівель в центрі міста став монетний двір.

У той час в Херсонесі карбувалися мідні та срібні монети, на яких було зображено Діву, яка влучає списом в лань. З 280 р. до н. е. їх заступили срібні монети з зображенням голови Геракла, Діви та іменами магістратів. У 230 р. до н. е. емісія великих срібних номіналів припинилася. Надалі карбувалися лише дрібні срібні монети, що доповнювалися мідними.

Наприкінці ІІІ – на початку ІІ ст. до н. е. звичною справою стало надкарбування випущених раніше монет. Найбільш популярними знаками, що наносилися на монети, були зображення зірки і палиці.

Карбування срібних монет в великих розмірах відновилося наприкінці ІІ ст. до н. е. Зображені на них Аполлон, Гермес та ріг достатку, на думку дослідників, свідчать про економічне і культурне піднесення в житті міста. Це були останні автономні випуски монет Херсонеса.

Ще на початку ІІ ст. до н. е. в Південно-Західному Криму спостерігалося зростання впливу скіфських племен. Вони почали загрожувати Херсонесу. Щоб протидіяти їм, місто було змушене звернутися по допомогу до понтійського царя Митридата VI Євпатора. Послане ним військо на чолі з Діофантом відвело загрозу від Херсонеса, але з 120-110 рр. до н. е. місто потрапило в політичну залежність від Понтійської держави. Така ситуація тривала до смерті Митридата VI Євпатора (63 р. до н. е.), після чого контроль над Херсонесом перейшов до Боспорського царства. Втрата незалежності означала припинення автономного карбування монет в місті та залежність їхнього випуску від економічної політики іноземних володарів.

Утім, слід зазначити, що навіть під час понтійської чи боспорської залежності на херсонеських монетах зображали основну міську богиню Діву з її атрибутами. Так, на останніх випущених у 100-90 рр. до н. е. срібних монетах на аверсі можна побачити голову в пов’язці, повернуту вправо, лук і колчан, а на реверсі – Діву, яка влучає списом в лань, а також ім’я магістрата.

Після втрати автономії замість колегії номофілаків функції відповідального за карбування монет виконував один міський чиновник (можливо, діойкет). Відомі також паралельні випуски міських та храмових монет. Якщо на монеті містився напис, що означав назву міста, міської общини, ім’я магістрата, то це свідчило, що її емісія проводилася від імені міста. Якщо ж на монетах була монограма, що означала ім’я богині Діви, то їхній випуск фінансувався храмом.

На кінець правління Митридата VI Євпатора припадав випуск мідних монет з зображенням погруддя Діви з луком і колчаном на одному боці та орлом на блискавці – на іншому.

У 46/45 р. до н.е. за розпорядженням римського імператора Цезаря Херсонес дістав свободу – “першу елевтерію”. Ця подія знайшла відображення в написах на монетах – ЕΛΕΥΘΕ. Ця свобода означала, що місто залишалося під протекторатом Боспорської держави, але зберігало право видавати декрети від імені полісних органів управління, карбувати монети. Вдячність Римові і бажання відмежуватися від Боспору дає деяким дослідникам змогу зробити висновок, що то були перші монети, карбовані за римською монетною системою, і відповідали вони дупондіям.

У 24 р. до н. е. у Херсонесі почалося нове літочислення. Якщо одні дослідники стверджують, що причиною цього було проголошення царицею міста богині Діви, то інші переконують, що ця подія була присвячена неспроможності Боспору повністю підкорити собі Херсонес.

Римсько-боспорська війна середини І ст. н. е. спричинила перехід міста під владу Риму, який контролював також випуск грошей. Вагома участь у цій війні херсонеського війська спричинила сприятливу політику Риму щодо Херсонеса, що виявилося у карбуванні тут з 47 р. золотих статерів. За вагою вони відповідали римським ауреусам. На них були зображені голова божества Херсонас у вінку та Діва з ланню, містилася монограма і позначення року за херсонеською ерою. Крім золотих, карбувалися мідні монети, на яких також були відповідні роки. За правління Нерона (54-68 рр.) та Веспасіана (69-79 рр.) випуск золотих та датованих мідних монет припинявся, але відновився за імператора Титі (79-81 рр.).

Дослідники вважають, що в 50 р. н. е. Херсонес повністю перейшов на римську монетну систему. Замість карбованих доти мідних тетрахалків в обігу з’явилися асарії та тетрасарії.

Подальші зміни сталися при імператорі Траяні (98-117 рр.). Вони були пов’язані зі зменшенням обсягів карбування мідних монет, що було викликано надмірною їх емісією в попередні роки. За наступного імператора Адріана (117-138 рр.) в Херсонесі було випущено в обіг останні золоті монети. Що ж до мідних, то взагалі не випускалися, що викликало необхідність надкарбувань (Діва з луком і списом в крапковому обідку) монет попередніх емісій.

Випуск золотих монет відображав певну автономію Херсонеса у складі Римської імперії. Вона означала можливість управління містом за місцевими звичаями. Але Херсонес прагнув свободи, якої досягнув за імператора Антонія Пія завдяки втручанню Гераклеї Понтійської. Десь в 144-145 рр. місто дістало “другу елевтерію”, що знайшло відображення на монетах у вигляді напису ХЕРΣОNΣОY (або ХЕР) і ΕΛΕΥΘΕΡΑΣ на різних боках. Отримана свобода означала, що Херсонес не мав право вести самостійну зовнішню політику, але зберігав внутрішню автономію, що проявлялося в існуванні власних інститутів і магістратів, праві діяти на основі місцевих законів, карбувати монети, збереженні права власності на землю та зібрані податки. У місті постійно перебувало римське військо, яке, з одного боку, мало захищати місто, а з іншого – утримувати позиції Риму в регіоні.

Протягом того періоду в обіг надходили тресиси, асарії, тетрасарії та дупондії. Вони зберігали традиційні для херсонеських монет зображення Херсонаса, Діви, лані чи бика. Втім, на них також з’явилися римські божества та деякі портретні риси римських імператорів та членів їхніх сімей, що проявлялися, зокрема, в зображенні Херсонаса. Римські впливи проявлялися також у субсидіюванні емісії монет, що здійснювалася від імені міста.

Останні монети доби античності випускалися в Херсонесі за правління римського імператора Галлієна (253-268 рр.). Надалі місто втратило статус вільного. Його основним завданням стало стримування натиску варварських племен, які в той період проявляли особливу активність на Кримському півострові. Надійні укріплення не дозволили гунам зруйнувати Херсонес, який з розвалом Римської імперії увійшов до складу Візантії і став виконувати роль пограничного форпосту.

За правління імператора Зенона (474-491 рр.) відновив діяльність херсонеський монетний двір. Доти внутрішні потреби задовольнялися за рахунок привізних грошей. Мідні монети, що випускалися від імені візантійських імператорів, містили їхні імена, зображення їх та членів їхніх сімей. З’являлися також різноманітні символи християнства. Основними номіналами мідних монет були фоліси, напівфоліси та пентанумії. Лише на ранніх монетах цього періоду збереглися позначення міста.

Вагомі зміни в грошовому обігу Херсонеса відбулися за правління імператора Іраклія (610-641 рр.). Він провів грошову реформу, за якої було надкарбовано всі монети. З метою уніфікації грошей, що перебували в обігу, більші з них (фоліси) були надкарбовані монограмою, що означала ім’я Іраклія, а дрібніші – хризмою. Останнє означало, що це пентанумії. Така необхідність виникла в результаті перебування на ринку великої кількості різнотипних монет та припиненням випуску власних.

Емісія грошей в Херсонесі призупинилася до кінця VII – початку ІХ ст., хоча місто зберігало деяку незалежність, особливо у внутрішньому управлінні. Крім того, воно залишалося значним торговельно-ремісничим центром. У вказаний період відбувалися спорадичні випуски грошей, причому монетарі перейшли на відливання монет.

Деякі ознаки внутрішньої автономії зберігалися в Херсонесі і тоді, коли місто з 834 р. стало центром одного з візантійських військово-адміністративних округів – феми Кліматів. Якщо перші монети цього періоду поряд з іменем імператора ще зберігали позначення внутрішніх правителів міста, то з часом вони зникли. На монетах містилися зображення імператорів, співправителів, різноманітних типів хрестів, імена або монограми володарів, їхні титули.

Випуск монет був більш або менш регулярним, хоча в ХІ ст. спостерігалися деякі перерви. За часів правління Олексія Комніна (1081-1118 рр.) Херсонес остаточно втратив право на емісію грошей, але ще відливав монети від імені імператора Романа IV (1067-1071 рр.), про що свідчить монограма “ро”, яка є на монетах, що єдині залишалися в обігу. Така ситуація тривала протягом першої чверті ХІІ ст.

У ХІІІ ст. Херсонес переживав набіги монгольських і татарських ханів. У середині століття місто перейшло під контроль генуезців, які вели торговельні справи в Криму, але поступово занепадало. У 1399 р. воно було спалене ханом Едигеєм, ще деякий час було рибальським поселенням, а в першій половині XV ст. місто вмерло.

Висновки

1. Кожне місто Українського Причорномор’я намагалося здійснювати емісію власних грошей. Цей факт був підтвердженням економічної самостійності, високого розвитку ремесел та торгівлі. Започаткував монетне карбування Пантікапей в VI ст. до н.е., а найдовше, аж до ХІІ ст., випуск грошей тривав в Херсонесі.

2. Монети в містах Північного Причорномор’я виготовлялися з бронзи, міді, срібла і золота литтям або карбуванням. Вибір монетної системи залежав від того, вихідці з якого поліса заснували місто, а також популярності певних грошових одиниць в Середземномор’ї. Утвердження панівної ролі Риму у цьому регіоні привело до масового переходу причорноморських міст на римську монетну систему.

3. Формування грошових систем міст Північного Причорномор’я здійснювалося під впливом релігійних чинників. Це проявлялося, зокрема, в храмовому карбуванні монет в Пантікапеї, випуску литих стріл і дельфінів, як пожертвувань, в Ольвії, зображень Діви з її атрибутами, як головної богині, на херсонеських монетах.

4. Монети міст Північного Причорномор’я містили зображення місцевих, грецьких та римських богів, їхні атрибути, портрети міських і римських правителів, монограми осіб, які фінансували їхній випуск, назви полісів та номінали. Відповідальність за емісію несли колективно (номофілаки, колегія Семи) або індивідуально (архонт, цар чи імператор).

5. Випуск монет в містах, що входили до складу Боспорської держави (Пантікапей, Німфей, Феодосія), перебував під суворим наглядом правителів. Спершу то були боспорські, згодом – понтійські царі, а з І ст. до н. е. – римські імператори. На монетах це відображалося через відповідні портретні зображення та написи, які означали імена та титули володарів.

6. Керкинітида та Ольвія залишили свій слід у світовій економічній історії через випуск грошей нестандартної форми – керкинітидських стріло-риб та ольвійських стріл і дельфінів. Щоб припинити таке приватне карбування, з часом міста провели грошову реформу і замінили ці знаки вартості на литі аси.

7. Стародавня Греція мала вплив не тільки на емісію монет, але й на банківництво Північного Причорномор’я, адже саме з Еллади походить практика заборони обігу іноземних монет на території певного полісу. Свідчення про це можна знайти в ольвійському декреті Каноби, що датується першою половиною IV ст. до н. е. Крім цього, він містить перші згадки про валютні курси.

8. Єдиним північнопричорноморським містом, яке продовжувало випускати власні гроші в епоху середньовіччя, був Херсонес. Його особливий статус на правах вільного в Римській імперії продовжувався у вигляді деяких ознак автономності у складі Візантії. Це проявлялося, зокрема, у карбуванні, а згодом литті, монет з зображеннями імператорів та символів християнства.

Контрольні запитання і завдання

1. Який вплив мала Римська імперія на випуск грошей в містах Північного Причорномор’я?

2. Хто фінансував емісію монет в Пантікапеї в V ст. до н. е.?

3. Опишіть зародження банківництва в Українському Причорномор’ї.

4. Як називалася колегія, що відповідала за випуск грошей в Херсонесі?

5. Чим можна пояснити припинення карбування монет в Херсонесі?

6. Які зміни відбулися в грошовому обігу Ольвії в V ст. до н. е.?

7. Як здійснювався контроль за монетним карбуванням в містах, що входили до Боспорського царства?

Література

1. Анохин В. А. Монетное дело Боспора. – К., 1986.

2. Анохин В. А. Монетное дело Херсонеса (IV в. до н. э. – ХІІ в. н. э.). – К., 1977.

3. Анохин В. А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. – К., 1989.

4. Анохин В. А. Монетное дело и денежное обращение Керкинтиды (по материалах раскопок 1980-1982 гг.) // Античные древности Северного Причерноморья. Сб. науч. тр. – К., 1988.

5. Зограф А. Н. Монеты Тиры. – М., 1957.

6. Казаманова Л. Введение в античную нумизматику. – М., 1969.

7. Скржинська М. Обмін валюти у давньогрецьких містах Північного Причорномор’я (на території України) // Українська нумізматика і боністика. – 2000. – №1.

Тема 5. Грошово-банківське господарство в середньовічній Європі

Падіння Західної Римської імперії (476 р.), знищеної навалою варварів, ознаменувало початок нової сторінки в історії Європи – епохи середньовіччя. Нові політичні реалії стали можливими завдяки суттєвим змінам у економічному житті Західної Європи. Впродовж другої половини IV-V ст. тут наростали кризові явища, пов’язані з недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил та подальшим пануванням натурального господарства в аграрному секторі, занепадом товарного виробництва та падінням значення міст, ремесел, торгівлі тощо.

Аналіз нумізматичних матеріалів та писемних пам’яток дає підстави вирізнити чотири основних періоди історії монетної справи і грошового обігу середньовічної Європи:

1) монета епохи мандрівки народів, варварське карбування у ранньому середньовіччі (середина V – середина VІІІ ст.);

2) грошове господарство періоду розвиненого середньовіччя, епоха феодального денарія (середина VІІІ – кінець ХІІІ ст.);

3) період великих грошових реформ в Європі, епоха гроша та флорина (ХІІІ- ХІV ст.);

4) час стабілізації монетних відносин у країнах Західної Європи, початок періоду талера (ХV – початок ХVІ ст.).

5.1. Варварські наслідування римських монет у Європі

Початок монетної емісії варварських королівств припав на останні десятиліття існування Західної Римської імперії. Першими, ще у другій чверті V ст., започаткували карбування власної монети племена свевів, які проживали у Галісії (нині територія Північної Іспанії та Португалії). Невдовзі за їхнім прикладом монетну емісію розпочали вестготи (у Південно-Західній Галлії) та вандали (у Північній Африці). Наприкінці V – на початку VІ ст. виробництво монет було започатковане у королівствах остготів, франків та бургундів. Останніми, в середині VІ ст., організували власну монетну справу англо-сакси. Причинами довготривалості цього процесу були відмінності соціально-економічного та культурного розвитку окремих груп германських племен, ступінь впливу на них античної культурної спадщини, їхня віддаленість від осередків римської влади тощо.

Монетне карбування варварських королівств було організоване за римськими зразками. Основною грошово-ваговою одиницею монетної системи, що складалася з золотих, срібних та мідних (бронзових) номіналів, залишався фунт (лат. libra), що дорівнював 327,45 г. Головною золотою монетою був запроваджений імператором Константином (306-337 рр.) замість ауреуса солід. Його вага – 4,54 г (1/72 фунта, 1/6 унції, 4 скрупули) залишалась незмінною впродовж століть. У Східній Римській імперії солід у дещо зміненому вигляді емітувався аж до загарбання турками Константинополя (1453 р.). У середньовічній Європі цю монету називали “безант”, а на Русі – “златник”. Вперше випущена за Константина Великого, ця монета вже в середині ІV ст. витрутила денарій. Основна кількість розмінних монет вироблялися з міді (бронзи). У 498 р. імператор Анастасій І (491-518 рр.) запровадив фоліс, що дорівнював 40 нуміям. Карбувались також його фракції – 20, 10 та 5 нуміїв.

Основною причиною карбування власних монет у германських королівствах Західної Європи було зменшення, а згодом і припинення, емісії римських монет, які виконували на ринку функції засобів обігу, платежу та нагромадження скарбів. Варто також пам’ятати, що від часів Октавіана Августа (27 р. до н. е. – 14 р. н. е.) карбування золотих монет було одним з атрибутів імператорської влади. А це не могло не впливати на германських королів, які у всьому намагалися копіювати римську модель держави. Тож навіть відсутність на монетних штемпелях їхніх зображень та відповідних легенд не зупиняла володарів варварських королівств перед цим кроком. При цьому не бралася до уваги й відсутність відчутної матеріальної вигоди від карбування власних монет.

Одним з чинників, який суттєво впливав на організацію монетної справи, було забезпечення новостворених монетарень сировиною. Основним джерелом дорогоцінних металів були монети попередніх емісій, а також надходження від зовнішньоторговельних операцій.

Наявність значної кількості відмінностей та регіональних особливостей в процесі організації монетної справи окремих державних утворень спонукає до розгляду найбільш характерних і показових випадків.

Вандали. Правителі королівства вандалів започаткували власне монетне виробництво наприкінці V ст. Король Гунтамунд (484-496 рр.) вперше відкарбував срібну силікву з власним зображенням та іменем. Випускались також половина та чверть силікви. На цих монетах вміщено позначення їхньої вартості у денаріях: 100, 50 та 25. Монети двох останніх номіналів карбували наступники Гунтамунда королі Тразамунд (496-523 рр.), Гільдеріх (523-530 рр.) та Гейламір (530-534 рр.). Крім срібних номіналів, вандали карбували й трохи бронзових монет. Недостатня кількість нумізматичних джерел, труднощі з їх атрибуцією не дають можливості в повному обсязі відтворити монетну систему вандалів. Можна припустити, що силіква номінальною вартістю 100 денаріїв відповідала 250 нуміям.

Свеви. Скромне за масштабами монетне виробництво свевів велося лише з використанням золота і срібла. Золоті соліди та трієнси карбувалися за римським зразком. На їхніх аверсах вміщувались погруддя та легенди імператорів Гонорія та Валентиніана, а інколи й назва монетного двору – Меріда, Леон, Лаборенціо та ін. Емісія незначної кількості срібних монет велася лише на монетарні у м. Брага за наказом короля Рекіара (448-456 рр.). У 585 р. король свевів Андека був розгромлений правителем вестготів Леовігільдом. Відтоді монетне карбування свевів припинилось.

Остготи. На відміну від решти варварських королівств, у монетній системі остготів був присутній весь набір тогочасних золотих, срібних та бронзових номіналів. Цьому сприяв високий рівень розвитку товарно-грошових відносин на території Італії. Перші остготські монети відкарбував Теодоріх 489 р. в Мілані. Згодом монетні двори було відкрито у Римі та Равенні. Золоті соліди, семіси, трієнси та срібні монети остготських королів зовнішнім оформленням та метрологічно повністю відповідали візантійським аналогам. На їх аверсі зображено погруддя імператорів Анастасія, Юстина та Юстиніана. Однак оформлення реверсу мало суттєві відмінності. На силіквах, півсиліквах та чвертьсиліквах вміщувалось зображення монограми того чи іншого остготського короля, а згодом легенда з його іменем. Вперше це запровадив Аталаріх (526-534 рр.) на чвертьсиліквах у формі “DN ATHALARICUS REX”. Вага остготських силікв складала 2,58-2,88 г.

На грошовому ринку італійських земель були присутні також різноманітні бронзові номінали: фоліси (40 нуміїв), півфоліси (20 нуміїв), деканумії (10 нуміїв), пентанумії (5 нуміїв) та мініми (2,5 нуміїв). В оформленні цих монет спостерігався відхід від римських зразків. На їхніх аверсах замість погруддя імператора вміщено зображення богині Роми, а на реверсах – постаті богині Вікторії з лавровим вінком, орла чи римської вовчиці з близнюками Ромулом та Ремом. Вперше погруддя остготського правителя на бронзових фолісах було вміщено за часів панування Теодахата (534-536 рр.). Останні остготські монети емітувалися за часів панування короля Теї (552 р.).

Бургунди. Монетне карбування королівства бургундів було значно скромнішим. На основному монетному дворі у м. Ліон випускались головно трієнси, а також невелика кількість солідів. На цих монетах, що повторювали римські зразки, вміщували монограму короля. Наприклад, “SGMND” – Сигізмунд (516-524 рр.). Срібні та бронзові монети випускались спорадично невеликими тиражами. Монетна емісія цього королівства припинилась після смерті його останнього короля Гундемара (524-534 рр.).

Вестготи. Монетну емісію у королівстві вестготів було започатковано за часів панування короля Гезаліха (507-511 рр.) (за іншими даними, за часів Аларіха ІІ (487-507 рр.)). Як і в інших варварських королівствах, перші вестготські монети карбувались за римськими чи візантійськими зразками. Переважно це були золоті трієнси, рідше – соліди. Рівень виконання цих монет дає підстави стверджувати, що для організації монетної справи весготи використовували досвідчених монетних майстрів, котрі перше працювали в імператорських монетарнях. На аверсі золотих монет вміщувалось звернене вправо погруддя імператора Анастасія І та кругова легенда з його іменем. На реверсі – богиня перемоги Вікторія, під нею абревіатура “CONO” – перші літери слова “Константинополь”. Цей напис сприймався різчиками штемпелів як необхідна деталь оформлення монети, хоча вони не розуміли його значення. Характерною особливістю монетної справи у вестготів була її децентралізація. Вже перші емісії трієнсів містили знаки монетарень, що знаходилися у Бордо, Тулузі та Нарбонні. До кінця VІІ ст. кількість монетних дворів у державі вестготів зросла до 60. А от зовнішнє оформлення трієнсів та солідів ставало дедалі примітивнішим. Виробився своєрідний стиль варварської естетики.

Спробу реформування монетної справи вестготів здійснив король Леовігільд (572-586 рр.), який підкорив більшу частину Піренейського півострова. Він першим з вестготських королів помістив своє повне ім’я на аверсі золотих монет. Зазнало змін зовнішнє оформлення. На реверсі за візантійським зразком було запроваджено зображення східчатого (голгофського) хреста. Карбувалися й монети нового типу – з погрудним зображенням короля на обох боках. За часів Леовігільда значно зросли масштаби емісії, що було викликано зростанням воєнних видатків. Крім золотих трієнсів та незначної кількості солідів, вестготи емітували мізерну кількість бронзових монет. Срібні номінали дослідникам невідомі.

Лангобарди. Початки монетного карбування у королівстві лангобардів не відрізняються від аналогічних процесів у інших варварських королівствах. Емісія монет була зосереджена на монетних дворах у містах Павія та Лукка. Згодом кількість монетарень суттєво збільшилась. Вони були у Мілані, Пізі, Тревізо, П’яченці. Перші золоті та срібні номінали не відрізнялися від однотипних візантійських монет імператорів Юстиніана І (527-565 рр.), Юстина ІІ (565-578 рр.), Маврикія Тіберія (582-602 рр.) та ін. Основним номіналом були трієнси, рідше карбували соліди. Якість золотих монет постійно погіршувалася, і за останніх королів трієнси емітувались з металу низької проби. У другій половині VІІ ст. розпочалося виробництво дрібних срібних монет вагою близько 0,2 г. Зображення та легенди лангобардських королів з’явилися на монетах з часів Куніперта (688-700 рр.), який відкарбував золоті трієнси з легендою “DN CVNICPER” та зображенням архангела Михаїла, замість богині Вікторії, на реверсі. Останніми лангобардськими монетами були трієнси, відкарбовані після завоювання королівства Карлом Великим у 774-781 рр.

Франки. Монетне карбування у франкській державі розпочалося дещо пізніше, ніж в інших варварських королівствах. Започаткував його король Хлодвіг І біля 500 р. Основною грошовою одиницею залишався золотий солід, однак емітувались переважно трієнси. До 584 р. вартість соліда вагою 4,54 г складала 24 силікви. Відповідно трієнс (1,52 г) дорівнював 8 силіквам. У 584 р. вартість соліда та трієнса зменшилась до відповідно 21 та 7 силікв, а за Хлотара ІІ (613-629 рр.) солід уже коштував 20 силікв, а його вагу було встановлено на рівні 3,18 г. Новий, галльський солід перебував на ринку до середини VІІ ст., але карбували переважно трієнси.

Через панування натурального господарства, яке не сприяло розвиткові торгівлі, випуски срібних та бронзових монет, які мали місцеве значення, були спорадичними і незначними. Перші з них емітувалися у VІІ ст. Це були маленькі, товсті монети вагою 1,1-1,3 г. Ареал їхнього поширення – Прованс та Фризія. Легенди на них не читаються або зовсім відсутні. Карбувалися лише схематичні зображення хрестів, літер, монограм та погрудь сеньйорів.

Як і в інших тогочасних західноєвропейських державах, перші золоті монетні емісії франків наслідували візантійські зразки часів Анастасія І, Юстина І та Юстиніана. Вперше ім’я короля на франкських солідах та трієнсах з’явилося за Теодеберта І (534-548 рр.). Інколи на реверсі вміщувались літери та монограми монетних дворів та позначення вартості у візантійських силіквах. З другої чверті VІІ ст. розпочалося псування золотої монети зниженням проби металу.

За останніх Меровінгів характерною особливістю монетної справи Франкського королівства стала її децентралізація. На території держави існувало понад 900 монетарень. Найбільші з них функціонували у Марселі, Суассоні, Пуату, Парижі, Реймсі, Орлеані, Тулузі, Маастріхті та ін. Свою продукцію вони випускали нерегулярно, а їх діяльність відбувалася під час ярмарок, з’їздів феодалів, зборів духовенства тощо. Монету карбували як з металу, що належав королівській скарбниці, так і з матеріалу замовника. Слабкість королівської влади привела до усунення з монет зображень короля та його легенд. На них розміщувалися лише місце карбування та ім’я монетного майстра, яких дослідники ідентифікували понад 1600. Більшість монетаріїв були водночас орендарями монетних дворів, які належали королівській скарбниці, світським та духовним феодалам, містам, монастирям, окремим храмам та ін. На початку VІІІ ст. централізоване карбування монет у Франкському королівстві припинилося.

Англо-сакси. Карбування монет на Британських островах розпочалося наприкінці VІ ст. На монетарнях у Кентербері та Лондоні емітували соліди та трієнси пізньоримського зразка. На організацію монетної справи в англо-саксів мали значний вплив античні традиції та франкське карбування. Разом з золотими номіналами випускались дрібні срібні монети – скеати. Карбувались вони на товстому монетному кружку діаметром близько 10 мм. Зображення на них стилізовані. Найчастіше – це легенди, виконані латинськими літерами чи рунічними знаками. Часто на монетах вміщували імена королів та монетаріїв. Інколи написи повністю відсутні, що ускладнює атрибуцію цих монет. Дослідники датують емісію скеатів на 575-750 рр. Трохи згодом припинили їх випуск королі Нортумбрії та архієпископи Йорку. Локальне значення мали карбовані з міді стики – дрібні розмінні монети. Більшість дослідників схильні вважати, що їх обіг мав примусовий характер.

5.2. Епоха феодального денарія

У VІІІ ст. в економічному житті феодальних західноєвропейських держав сталися певні зміни, що виражалося у зміцненні міст, розвиткові ремесел та сільського господарства. Це спричинило формування локального ринку, появу ярмарків та щотижневих торгів у містах та містечках. Повноцінне функціонування торгівлі вимагало більшої кількості розмінної обігової повновартісної монети. Наприкінці VІІ ст. дедалі яскравіше стали проявлятися явища, пов’язані з браком дорогоцінних металів. Причинами цього були вивіз та тезаврація благородних металів, зменшення їх видобування тощо. Все це вимагало вдосконалення монетного господарства, проведення грошових реформ.

Перші нововведення у монетному карбуванні франкської держави були запроваджені 755 р. за Піпіна Короткого (751-768 рр.). Саме тоді у п’ятій статті Вернонського капітулярія було встановлено, що надалі з фунта срібла (327,45 г) слід карбувати 264 денарії (22 лічильних соліди). При цьому 12 денаріїв, що складали вартість перекарбування у монету фунта срібла, віддавались монетарієві, а решту монет одержував власник дорогоцінного металу. Цей же документ підтверджував право вільного (відкритого) карбування монет у франкській державі, за якого дозволялось використання металу замовника. Запровадження нової монетної стопи привело до наближення ваги франкських денаріїв до метрологічних параметрів дирхемів Арабського халіфату (1 денарій = 1/2 дирхема). Водночас до 40 зменшувалась кількість монетарень, що функціонували на території держави, та запроваджувався єдиний стандарт оформлення аверсу монет.

Монетну політику короля Піпіна продовжував Карл Великий (768-814 рр.). Близько 780 р. було проведено грошову реформу, яка мала вплив на становлення монетних систем країн Західної Європи впродовж всього середньовіччя. Найважливішим її заходом стало запровадження нової монетної стопи, за якої з фунта срібла карбувалось 20 солідів, кожен з яких налічував 12 денаріїв, а також збільшення ваги фунта майже на чверть (до 408 г). Новий фунт дістав назву “фунт Карла Великого” або “каролінзький фунт”. Це привело до зростання ваги денарія, яка встановлювалась на рівні 1,75-1,8 г. У 781 р. згідно з статтями Мантуанського капітулярія заборонявся обіг раніше відкарбованих монет, а Франкфуртський капітулярій 794 р. зобов’язував населення всіх земель Франкського королівства без обмежень приймати нову монету. Особи, які порушували ці розпорядження, підлягали покаранню у вигляді штрафу або побиття батогами.

Важливе місце в процесі реформування монетної справи належало централізації монетного карбування. Статті Тіонвільського капітулярія 805 р. дозволяли карбування монет лише у резиденції імператора. Однак аналіз нумізматичного матеріалу дає підстави стверджувати про наявність принаймні декількох десятків монетарень на землях монархії Карла Великого. Тому можемо припустити, що повністю централізованим було виготовлення монетних штемпелів, які згодом розсилались до місць карбування монетних номіналів. Цим кроком було досягнено однотипності у зовнішньому оформленні монет, на яких завжди зазначались ім’я правителя, його титули, а також місце розміщення монетного двору. Найчастіше на монетах імперії франків вміщувались зображення монограми Карла Великого або фасаду храму. Сировиною для виробництва денаріїв та оболів (південаріїв) були західноєвропейські монети попередніх емісій, а також срібло з країн Арабського халіфату.

Після розпаду імперії Карла Великого його наступники продовжували впорядкування монетної системи. У 864 р. Карл ІІ Лисий (840-877 рр.) видав Пітрський едикт, який регламентував питання виробництва та обігу монет. Цей документ вперше запровадив єдині принципи зовнішнього оформлення денаріїв. На аверсі навколо монограми короля вміщувалась легенда з його іменем, а на реверсі – зображення хреста, оточене легендою, що вказувала на місце карбування монети. Монетне виробництво зосереджувалось у дев’яти містах королівства (Париж, Реймс, Руан, Орлеан, Нарбонна та ін.), а також при королівському дворі. Передбачалось вилучення з обігу всіх випущених раніше монет.

Х ст. стало перехідним до епохи пізнього середньовіччя. На тлі панування натурального господарства в аграрних відносинах спостерігалося поширення нових форм землеволодіння, зростання продуктивності праці, вдосконалення методів та засобів виробництва, знарядь праці тощо (трипільна система обробітку землі, широке застосування колісного плуга, водяного млина та ін.). Міські поселення дедалі більше перетворювалися на осередки ремесла та торгівлі. Особливого розвитку набули італійські та надрейнські міста, які стали центрами міжнародної торгівлі. Розвиток товарно-грошових відносин вимагав зростання обсягів монетного карбування. Цьому сприяв початок видобування срібла у Чехії та виробництво монетного срібла у Саксонії, Словаччині та Англії.

Франція. Денарії (деньє) перших Капетингів карбувались з високопробного срібла. Згодом проба монетного металу погіршилась, і з ХІІ ст. випускались лише білонні монети. За часів Гуго Капета (987-996 рр.) вага деньє складала 1,2-1,3 г (близько 1 г щирого срібла). З середини ХІ ст. з паризької марки срібла (244,7529 г) емітували 240 монет цього номіналу. Через постійне псування денаріїв від середини ХІІІ ст. значення цього монетного номіналу в процесі грошового обігу зменшувалось.

Результатом послаблення королівської влади у другій половині ІХ ст. стала повна децентралізація монетного виробництва і користування правом монетної регалії світськими та духовними феодалами. Лише в результаті грошової реформи Людовіка ІХ Святого (1226-1270 рр.) з 1262 р. коронні монети дістали право обігу на всій території держави, а монети сеньйорів – лише в їхніх володіннях. Авторитет коронних монет зріс за часів панування Філіппа ІІ Августа (1180-1223 рр.), який спромігся суттєво розширити королівський домен і відкрити низку монетних дворів. Емітовані в них номінали незабаром стали панівними в окремих частинах Франції. Насамперед це стосується турського денарія, вперше випущеного 1205 р. Ця монета впродовж тривалого часу була взірцем для багатьох емісій Середньої Франції.

В оформленні французьких феодальних денаріїв довго зберігались традиції каролінзьких часів. Зображення хреста у різних модифікаціях присутнє на всіх монетах тієї епохи. Крім нього, часто траплялися зображення міських воріт, фасад храму, монограма Карла Великого, христограма та ін. Від середини Х ст. поширювалися різноманітні типи оформлення монет окремими сеньйорами. Часто вони були виготовлені вкрай неакуратно, легенди на них не піддаються прочитанню, а зображення – цілковито схематичні.

Німеччина. Після поділу Франкської імперії і утворення Німецького королівства його правителі карбували монету за зразками останніх Каролінгів. Після смерті останнього представника німецької лінії цієї династії, 911 р. королем Німеччини став франконський герцог Конрад І (911-918 рр.). Він започаткував карбування у м. Регенсбург денаріїв, які дістали назву пфеніги. На їхньому аверсі вміщувалось зображення рівностороннього хреста, яке згодом стало характерним для всіх німецьких монет цього типу. На реверсі цих монет бачимо фасад храму з трикутним фронтоном. Карбування монет цього типу тривало за панування представників Саксонської династії (919-1024 рр.). За часів Генріха І Птахолова (919-936 рр.) у Східній Саксонії емітувались вендські пфеніги, характерною особливістю яких були заміна легенд орнаментом, а також розплющений гурт монети.

Монетне карбування у Німеччині суттєво зросло за часів панування Оттона І (936-973 рр.), який відкрив королівські монетарні у Трірі, Кельні, Камбре та інших містах. Видавши “Оттонові привілеї”, він суттєво розширив права монетної емісії духовних феодалів. Вони карбували монету у Магдебургу (942 р.), Сент-Галлені (947 р.), Корве (945 р.), Утрехті (936 р.) та ін. Децентралізація монетного виробництва та зростання кількості монетних дворів привели до виокремлення чотирьох основних регіонів монетного карбування: Прирейнська область, Фризія, Саксонія та Баварія. Роль загальнонімецької монети впродовж тривалого часу виконували кельнські пфеніги імператорського та архієпископського карбування. Це було пов’язане з високою якістю цих монет, а також з наявністю тісних торгових контактів Кельна з Нідерландами та Англією. Це ж сприяло поширенню кеольнської лічильно-вагової одиниці – марки, що в різні часи дорівнювала 229,456 – 234,680 г срібла.

Кельнський денарій був також основною розрахунковою одиницею у володіннях Тевтонського ордену.

З ХІІ-ХІІІ ст. монетне карбування на території Німеччини стало повністю децентралізованим. Емісія монет здійснювалась духовними та світськими феодалами без будь-якого контролю імператорської влади. Пфеніг, який став дрібною неповновартісною монетою, з міжнародного засобу обігу перетворився на регіональний.

Італія. Впродовж ХІ-ХІІ ст. на території Італії вирізнились три основні центри монетного карбування: північна частина, що входила до складу Священної Римської імперії, Папська держава у центральній частині Апеннінського півострова та південь Італії разом з Сицилією, де панували норманські правителі, а від 1194 р. – представники династії Штауфенів. На той час північ Італії була найбільш розвиненим регіоном Європи. Багаті ломбардські міста та церковні феодали прагнули отримати право монетної регалії, що привело до децентралізації монетної справи. Особливо активним цей процес став після поразки Фрідріха Барбаросси (1155-1190 рр.) у битві під Леньяно та укладення Констанського миру 1153 р. На півночі Італії найбільш поширеними були денарії Верони, Лукки, Мілану та Павії. Всі монетні емісії північноіталійських монетарень велися від імені імператора і зберегли елементи оформлення каролінзької епохи. Більшість з них були маловартісними, що не відповідало потребам грошового ринку і спричинило проведення реформи монетного карбування, результатом якої була поява гроша.

Англія. Карбування денаріїв каролінзького типу на території Англії розпочалося у середині VІІІ ст. Тут ці монети дістали назву пенні. Карбувались вони від імені королів Кенту, Мерсії, Уессексу та Східної Англії, а від середини ІХ ст. – й Нортумбрії, а також архієпископів кентерберійських. Після об’єднання у 829 р. окремих королівств в одну державу тривав випуск пенні окремими королями. Вперше спільні для всієї Англії пенні та оболи відкарбував король Едгар (957-975 рр.). На аверсі цих монет вміщувалось оточене легендою зображення погруддя правителя, на реверсі – хрест. Вага англійських пенні складала 1,02-1,45 г.

Після завоювання Англії нормандцями у 1066 р. англійські пенні поширились на території Франції, де вони дістали назву естерлінг, спрощено стерлінг. Впродовж ХІ-ХV ст. тип англійських срібних монет майже не змінювався. На аверсі завжди вміщувалось зображення увінчаної короною голови короля анфас. Упродовж тривалого часу стабільними залишалися вага (близько 1,3 г) та проба (близько 0,925) англійських стерлінгів. Для контролю за якістю монет використовувались два зразки, що зберігались у Вестмінстерському абатстві – півфунта щирого срібла та півфунта монетного срібла стерлінгової проби (0,925). Завдяки високій якості англійські стерлінги були популярними і широко використовувалися у міжнародній торгівлі.

Монетна система середньовічної Англії була однією з найбільш впорядкованих у Європі. Тут не відбулося децентралізації монетного карбування, псування монети мало незначні масштаби і чинилося шляхом зменшення ваги стерлінгів. Так, за Генріха ІІ (1154-1189 рр.) вага пенні складала 1,36 г високопробного срібла. За Едуарда ІІІ (1327-1377 рр.) вона дорівнювала 1,1 г, а за Генріха VІІ (1485-1509 рр.) – 0,548 г. Крім пенні, випускались також півпенні та фартинги (1/4 пенні).

Процес псування монети привів до появи на грошовому ринку нового виду мон